Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

І на обличчі жодної емоції. Тепер мені пригадалися слова Амелії про те, що її бабуся вбʼє кожного, хто вкраде фоліант роду Морвейнів. Тепер я і не сумнівалася в цьому. Ця відьма точно це зробить.

— Книга Імен, — спокійно сказав ректор.

Лише на мить ми встигли побачити в очах Морани подив, але вона швидко його заховала за маскою байдужості.

Морана Морвейн повільно підняла брову, а в повітрі, здавалося, потемнішало, ніби сама тінь дому відгукнулася на її ледь помітне роздратування.

— Книга Імен, — повторила вона рівним голосом, немов обдумуючи саму суть цих слів. — Що ж, сміливий запит. Чи, радше, нерозважливий?

Вона перевела погляд на мене, і по спині пробіг неприємний холод. Її очі були темними і глибокими, наче в них можна було потонути, якщо задивитися занадто довго.

— Цікаво, принце, — продовжила відьма, злегка схиливши голову. — Чому ви вважаєте, що Книга належить роду Морвейнів?

Ректор навіть не зморщився. Його усмішка була ледве помітною, але від неї війнуло чимось небезпечним.

— О, Морано, — м’яко відповів він, — ти ж знаєш, що я не ставлю питань, відповіді на які мені вже відомі.

— Про вашу зухвалість, принце, легенди ходять, але ж ви розумієте, що я не один десяток літ живу, щоб так просто повестися на цю провокацію? — відьма підійшла до крісла і подзвонила у дзвіночок.

Дворецький швидко приніс напої і закуски.

— Провокація? — з усмішкою на губах запитав лорд-ректор. — Відьмо, я не прийшов провокувати, я прийшов запитати, як книга, яку вам вдалося ховати кілька століть раптово могла бути викрадена твоєю онукою, а ти навіть оком не повела?

А вона і не повела.

— Є речі, принце, які ви не зрозумієте, — усміхнулася у відповідь відьма.

— Наприклад? Ти ж знаєш, що відбувається у Підземному світі?

— Не наша компетенція знати, що відбувається у демонів! — відгаркнулася Морана.

— Ти ж не хочеш, щоб Аріанель дізнався про твою причетність до цих подій? — на губах Райвена розповзлася зла посмішка.

І тут ми побачили як стара відьма зблідла. Але це було на мить, всього лише на мить, а потім на її обличчі знову зʼявилася холодна маска.

— Чому насправді ти сюди явився? Тут тобі не раді!

Сміх ректора звучав якось дико на фоні цієї тиші.

Я вжалася в крісло в якому сиділа.

— Чому ти дозволила книзі зникнути?

Вона сіпнулась, як від удару.

— ТИ! — з ненавистю подивилася на мене стара відьма. — То це ти провела ритуал?!

Ректор підійшов до мене і поклав мені руку на плече, цей жест також не пройшов повз уваги старої.

Вона примружила очі.

— Що ти собі дозволяєш, Морано? — його голос холодний, мов лід.

Відьма зареготала як божевільна, від чого в мене сироти на шкірі виступили.

— Це була ти! Я надіялась, що це зробить та, малолітня ідіотка, а вона, як завжди вийшла ні на що не здатна! — продовжувала стара говорити маячню.

Це вона про Амелію? 

— Морано! — ректор явно втрачав терпіння. — Це ти все підлаштувала?

— Я думала, що наступною хранителькою книга обере мою безталанну онуку через її жалісливе серце!

А в очах така ненависть.

— Але одного не розумію, якщо книга вибрала собі хранительку, то яким чином ви про це дізналися принце НоʼКсаріс?

— Не ти тут задаєш питання, — сказав ректор.

Яка ще, мать його, хранителька?!

— Я нічого не розумію, що я зробила? — нарешті запитала я.

— Не варто робити такий здивований вираз обличчя, дівчинко, — холодно прошипіла Морана. — Це була ти. Саме ти пробудила книгу. Я намагалася зробити це багато років, готувалася до цього! Але саме тебе вона обрала!

Я вже втомилася від цієї маячні.

— Це якась помилка, — я похитала головою, намагаючись зібрати докупи думки. — Я нічого не пробуджувала, я просто…

Лорд-ректор стиснув моє плече трохи сильніше.

— Вона нічого не знала, — його голос звучав різко, владно. — І ти це розумієш.

Морана дивилася на мене так, ніби її зараз розривав внутрішній конфлікт.

— Вона… — стара відьма говорила повільно, немов обдумуючи кожне слово. — Вона не могла зробити цього випадково.

— Але зробила, — спокійно відповів Райвен.

Я дивилася на них обох, намагаючись знайти хоч якесь пояснення.

— Що це означає? — нарешті запитала я, хоча щось всередині підказувало, що мені не сподобається відповідь.

Морана різко видихнула, ніби вирішуючи, варто мені відповідати чи ні.

— Це означає, що тепер книга вибрала тебе, — нарешті сказала вона, стискаючи кулаки.

Мені перехопило подих.

— Вибрала?

— Так, — очі відьми палали люттю, але, як мені здалося, ще чимось… Невже страхом? — А це означає, що тепер ти — її хранителька.

Здавалося, в кімнаті стало ще холодніше.

— Ні, — я похитала головою. — Це неможливо.

— О, це більш ніж можливо, дівчинко, — зловісно засміялася Морана. — І, повір мені, ти б воліла померти, ніж стати тим, ким тебе зробила ця книга.

Я відчула, як пальці Райвена на моєму плечі стислися ще сильніше.

— Вона не буде нею, — його голос став майже загрозливим.

— Ха! — Морана глянула на нього так, ніби він тільки-но сказав найбільшу дурість у світі. — Ти й справді думаєш, що можеш цьому завадити?

— Я знаю, що можу, — його усмішка стала небезпечною. — Ти ж не забула, з ким розмовляєш?

Очі відьми блиснули, і вона зціпила зуби.

О, Вищі…

— Ти дійсно не причетна до того, що відбувається зараз відбувається у Підземному світі, але за те, що ваш рід заховав на стільки століть Книгу Імен судити вас буде Аріанель, — сказав ректор.

Жах на обличчі Морана приховати була не в силах.

— Я розумію, ваша величносте, — покірно схилила голову стара відьма.

І все? А де її холодний і неприступний вигляд? Ненависть? Зараз була лише сама покірність, ніби вона розуміла, що її чекає…

Так, Селесто, і хто такий цей Аріанель? Ти ж маєш здати іспит по історії магічних істот! Мій мозок просто відмовлявся працювати на мене! Так, що там ректор розповідав про ці фоліанти? Що їх спалював ще  його дід, і якщо в цій справі судити рід Морвейнів буде Аріанель, то це і є дід нашого ректора, а якщо його дід сам правитель Безодні, то тепер розумію, чому Морана змирилася зі своєю участю.