Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Але хто такі хранителі Книги Імен? І чому відьма сказала, що книга обрала мене? Блін, легше від розмови з нею не стало, а навпаки, лише питань додало!

І чомусь ставити їх цій явно помішаній на силі і владі бабці я хотіла. Судячи з усього всі ці роки вона хотіла пізнати таємниці фоліанту, але не змогла. Навіть її власна онучка стала для неї засобом в досягненні бажаного.

— Але чому ви просто не розповіли Амелії всього? Чому не передали їй книгу? Для чого було підлаштувати все так, щоб Амелія відчувала себе жалюгідною і крала книгу з сімейного архіву, щоб вам щось довести? — запитала я те, що залишалось незрозумілим для мене.

Очі Морани залилися кровʼю.

— Тому що жертва яку просить книга занадто велика, — тихо відповіла відьма. — Я була готова на все, аби вона відкрила мені свої таємниці, але вона завжди лишалась пустою для мене. Десять років назад, я побачила як Амелія, прийшла зі мною до сімейного архіву. І поки я займалася своїми справами, дівчисько, відкрило книгу і стало розглядати візерунки в ній! Вона бачила їх! Ніхто з нашого роду ні разу не бачив, а вона так! Уявляєте, що я тоді відчула?!

Ні, я бачила лише, що це була божевільна жінка, яка готова була пустити в хід все, щоб лише досягнути своїх цілей!

— Я  не сказала Амелії нічого про це, але таємно від неї самої стала готувати для ролі стати хранителькою. А коли б вона нею стала, то мала відкрити мені секрети книги…

— Для чого?

Мені стало неймовірно шкода подругу, яка виросла в цій жорстокій сім’ї.

І ще я не могла зрозуміти, чому було вибирати такий важкий шлях? Якщо Амелія могла читати книгу, то чому просто не попросити дитину тобі все прочитати?!

— Ніхто б не погодився віддати свою…

— Замовкни, Морано, — холодний тон ректора змусив Морану обірвати слова. — Ми почули достатньо, тепер йдемо.

Але я хотіла почути більше! Хто такі ці хранителі і що книга бере натомість?! Що?

Лорд НоʼКсаріс взяв мене за руку і відкрив вогняний портал, певно з умовним етикетом було покінчено і виходити через двері він більше не хотів.

Перед тим як ввійти в портал, слова старої відьми пронеслися в моїй голові:

— Тікай від нього, поки можеш.

Я гірко посміхнулася цим словам і міцніше взяла руку ректора. Він кинув на мене здивований погляд, але чомусь на його обличчі зʼявилася радісна посмішка.

 І що його так порадувало?

Коли ми опинилися в його маєтку, я вже не дивувалася.

— Ми тут відпочинемо, а вранці знову поверну вас в Академію, — пояснив ректор.

Він був задуманий.

Я просто кивнула, чомусь в мене не було сили задавати питань.

— Лорде-ректоре, а…

— Може перейдемо на -ти, хоча б коли ми наодинці? — голос ректора був тихий, але моє серце забилося частіше.

Я дивлюся в його темні очі і розумію, що я в небезпеці, вірніше, моє дівоче серце.

— Рай.. — тихо і навіть з ніжністю промовила я.

Він здригнувся від мого голосу, а на його губах зʼявилася посмішка, тепла. Невже великий і могутній лорд НоʼКсаріс може так посміхатися?

Аль-Хе почало поколювати…

— Ти також відчуваєш поколювання? — тихо запитала я.

— Так…— тиха відповідь.

Він стояв так близько, що я відчувала його подих на своїй щоці. А потім він взяв пасмо мого волосся.

— Незвичайний колір — темної вишні, — сказав Райвен, намотуючи пасмо собі на палець.

І чому я йому це дозволяю? Знову гра, яку я не розумію?

— Відпусти… — мій супротив.

— А то що? — сміх в його тихому голосі.

— Кому чаю? — раптово у вітальні зʼявився сер Анджелус з підносом у руках.

Я відскочила від Райвена, як ошпарена кипʼятком. Чомусь мені стало соромно і незручно, що нас застали в такий момент.

— Дорогий Анджелус, — з підозріло ніжним тоном почав Райвен.

— Так, мій господарю, — вклонився скелет.

Я подавила смішок. Ой, щось зараз буде, відчуває моє серденько.

— Ти щойно зіпсував ідеальний момент, — голос Райвена був низьким і небезпечно спокійним.

— Невже? — цілком щиро здивувався Анджелус, акуратно ставлячи піднос на стіл. — Я подумав, що після напруженого дня вам би не завадив теплий чай…

Я не стрималася й тихенько захихотіла. Райвен повільно повернувся до скелета, його чорні очі блищали підозріло знайомим зловісним вогнем.

— Анджелусе, ти хочеш, щоб я особисто розібрав тебе на кісточки та зробив із тебе вішалку для плащів? — і сказав це таким тоном, ніби про погоду говорить.

— О, ні-ні, мій лорде, — дворецький швидко схрестив кістляві пальці на грудях, ніби захищаючись. — Але ж це мій святий обов’язок — дбати про ваш комфорт!

— Про мій комфорт? — Райвен повільно кивнув, хмикнув і зробив крок уперед. — То скажи мені, що для чоловіка більш комфортно: чай чи…

Він глянув на мене, і його погляд змусив мою шкіру вкритись мурашками.

— …інше?

Але Анджелус, здається, вперше за всі століття служіння династії НоʼКсаріс вирішив проявити самовбивчу хоробрість, чим завоював мою щиру повагу до своєї кістлявої особи.

— Звичайно ж, чай, мій лорде!

Я більше не витримала й зареготала. А мені цей скелет подобається все більше і більше.

— Анджелусе.

— Так, мій господарю?

— Ти відправляєшся в неминучу відпустку.

— О, дякую, мій лорде! Але що таке «відпустка»?

Райвен прикрив очі й глибоко вдихнув, ніби з усіх сил намагався не підпалити свого вірного, але надто старанного слугу.

— Це місце, де мене не буде і ти зможеш робити те, що хочеш ти. Спокій і відпочинок. Ти заслужив, мій вірний друже.

— Як сумно це звучить, — похитав черепом дворецький.

— Дуже дякую за чай, — посміхнулася я.

— Хоча б хтось в цьому домі цінує старого Анджелуса, дуже вдячний вам, міс Селесто, — хитнув черепом, ніби вклоняючись Анджелус. — — Але я вас усе ж залишу. Приємного вечора, ваша світлість, міс Селесто.

І він… зник. Просто розчинився в повітрі.

Повисла тиша.

Райвен зціпив зуби.

— Це війна, — похмуро заявив лорд НоʼКсаріс, наливаючи мені і собі чай.