Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Війна зі скелетом? — я взяла чашку, яку протягнув мені Райвен.

— Він — зло.

— Він — шедевр, — виправила я й зробила ковток.

Райвен глянув на мене спідлоба, його губи смикнулися в посмішці.

— Ти ще пожалкуєш, що стала на його бік, бо коли він зрозуміє це, то ти станеш епіцентром його уваги.

Оце було дійсно страшно, посмішка швидко зникла з мого обличчя, а цілком задоволений ефектом Райвен лише хитро посміхнувся.

****

Темрява. Густа, непроглядна, вона огортала мене, наче живий морок.

Я бігла.

Під ногами не було дороги, лише безкрайній простір, що здавався одночасно і порожнім, і нескінченно глибоким. Я не бачила нічого, але знала — вона тут.

— Селесто…

Цей голос. Рідний. Теплий. Лагідний, як спогади про дитинство.

— Бабусю?!

Я роззирнулася, вдивляючись у темряву, але нічого не бачила. Вона була десь поруч, але я не могла її знайти.

— Дитино… — голос її був ніжним, але сповненим болю. — Книга… вона знайшла тебе…

— Яка книга? — серце шалено калатало в грудях.

Я простягнула руки вперед, намагаючись хоча б щось відчути. Але пальці торкалися лише порожнечі.

— Часу мало… — голос бабусі затремтів. — Ти зможеш… Ти повернеш Шейнів…

— Бабусю! — я ступила вперед, і раптом земля зникла з-під ніг.

Я полетіла вниз.

Гостре відчуття падіння вирвало з мене крик, але ще гірше було те, що я побачила внизу.

З мороку випливло обличчя.

Її обличчя.

Я хотіла кинутися до неї, але… щось було не так.

Губи бабусі ледь ворушилися, ніби вона хотіла сказати ще щось. Але її очі… вони потемніли, мов западини, повні чорної безодні. А шкіра…

Я заклякла на місці, коли побачила, як гниль і чорні тріщини роз’їдають її обличчя, проступають по щоках, спотворюють знайомі риси.

Вона тягнула до мене руку.

— Бабусю…

А потім вона відкрила рота.

З нього вирвався крик, страшний, потойбічний.

І я закричала разом із нею.

****

Я вирвалася з кошмару, хапаючи ротом повітря.

Все було мокрим. Шкіра, одяг, подушка під головою. Грім розірвав небо, а дощ рясно бив у вікна.

Моє тіло тремтіло, але щось стримувало мене, не даючи зірватися з місця.

Сильні, впевнені руки.

— Тихо, рідна…

Голос.

Глибокий, знайомий. Теплий.

Я намагалася зорієнтуватися, розум заплутано перебігав між кошмаром і реальністю.

— Ти в безпеці, — продовжив він.

Я нарешті розплющила очі.

Темрява кімнати, світло блискавки, відблиски на вологих стінах.

І його обличчя, що схилилося наді мною.

Райвен.

— Ректоре?.. — мій голос був хрипкий, сповнений розгубленості.

— Для тебе — Райвен, пам’ятаєш? — його тон ледь відчутно змінився, у ньому прозвучала знайома самовпевненість.

Так, це точно він.

Його обійми були міцними, мов незламні стіни, що відгороджують від усього злого. Теплі, сильні, надійні. Я відчувала, як його подих ледь торкається мого волосся, як пальці лагідно стискають мою спину.

Дощ барабанив у вікна, вітер стогнав за стінами маєтку, а тут, у його руках, було тихо. Безпечно.

Я вдихнула глибше, ловлячи його запах — темні спеції, щось деревне, трохи димне, з нотками магії, що наче іскри танцювали в повітрі.

Усі страхи розчинилися.

Я просто закрила очі.

І провалилася у безтурботний сон.
 

Дякую вам за підтримку ❤️ До зустрічі в нових розділах :)