Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

 “Той, від кого я не чекала ні слів, ні вибачень”
Я не одразу зрозуміла, що це саме його почерк. Конверт був іншим — більшим, бежевим, зі штампом пошти. Ніяких підписів. Тільки моє ім’я, моє місто і мій дім. Наче лист прибився до берега, а не був надісланий свідомо.

Відкрила я його на кухні. Поки кипіла вода на чай. Поки тато з Лізою збирались до школи й нічого не підозрювали.

Всередині — кілька сторінок рукописного тексту. З перших рядків стало зрозуміло: це Антон. Його стиль — уривчастий, без розділових знаків, ніби він боявся втратити думку, поки пише.

«Маш, я не знаю, навіщо пишу. Напевно, не для того, щоб щось повернути. Я сам все просрав. Але, мабуть, треба було хоч раз пояснити. Бо ми ніколи не говорили. Ти завжди мовчала, я зникав. А тепер тиша стала між нами мов бетонна стіна.

Я не злий. Просто втомлений. І, може, трохи слабкий. Але я не ворог.

Я бачу, як ти живеш. Знаю, що у тебе є хтось. І добре. Ти заслуговуєш. Я просто… іноді уявляю, що міг би бути кращим. І боляче від того, що не став.

Не хочу, щоб ти думала, що я подавав у суд, бо хочу відібрати доньку. Я не хочу цього. Просто… мені здається, що вона мене не пам’ятає. Що я для неї — випадковий дядько, а не тато. Я сам винен. Але я не знав, як інакше.

Прости, що мовчав. Прости, що втомив тебе. Прости, що не навчився любити по-людськи.»

Я дочитала і просто сиділа. Довго. Лист був теплим і водночас холодним, як чай, що постояв на столі. У ньому не було жодного “повернись”. Але була спроба. Спроба не бути тим, ким він був раніше.

Я не плакала. Просто поклала лист у ящик із серветками. Поряд із коробкою Славіка. Нехай лежать. Як спогади. Але не як сценарій мого майбутнього.

Після обіду я зайшла до студії. Сніг ще не падав, але у повітрі вже був запах зими. Золото осені зникало з дерев, як болючі спогади з мого серця. Не одразу. Але — зникало.

— Ну що, танцювальна королево, — вигукнула Свєта з-за куліси. — Виходь сюди, в нас форс-мажор.

— Що сталося?

— Катя не може бути ведучою. Захворіла. А до концерту — тиждень. Тож готуйся, Маша, в тебе нова роль.

— Ведучої?

— Ведучої. І з твоїм голосом — ми продамо всі квитки.

Я розсміялась. І вперше за довгий час — не втомлено, а щиро.

Бо попри лист, попри осінь, попри всі мої внутрішні бої — я жила. І навіть більше: я починала бути собою. І це було… краще за будь-яке “вибач”.

А ввечері, коли я поверталась додому після репетиції, мене перестрів на вулиці… той, кого я не бачила вже рік. І я не знала — це збіг. Чи попередження.

“Коли минуле знаходить тебе на вулиці”
 

Я йшла додому в темряві, але не в тривозі. Осінні вогні мерехтіли крізь гілки, а в навушниках грала стара пісня, що завжди додавала сил. Я вже вміла ходити додому без сліз. Вміла мовчати без страху. І навіть зустріч із листом від Антона мене не похитнула.

Аж поки не почула знайомий голос:

— Машо…

Мене мов кригою облило.

Я зупинилась. Обернулась.

Переді мною стояв Ігор. Мій колишній колега, колись друг… а потім — людина, яка принесла в моє життя більше зламаного, ніж будь-який зрадник. Не романтично, не емоційно — професійно. Після нього в моїй кар’єрі настала тиша. І навіть зараз я не до кінця розуміла, чому саме він зник — і чому тепер зʼявився.

— Ти що тут робиш? — мій голос звучав рівно, але пальці стиснулись у кишені.

— Побачив тебе. Випадково. І… не міг не підійти.

— А чого хочеш? Вибачитись за те, як мене злили з проєкту? Чи за те, що тоді мовчав, коли все летіло в тартарари?

— Маша, слухай. Я тоді не міг нічого зробити. У мене були свої проблеми, ти ж знаєш…

— Я знаю, що ти міг сказати хоч щось. Але не сказав. І саме твоя тиша тоді мене добила. Не зрада. А мовчання.

— Я не хотів зла, чесно.

— А вийшло, як завжди.

Ми стояли біля старої кав’ярні, яка закрилась ще до війни. Вітрина запилена, літери облізли. Ідеальне місце для зустрічей з привидами минулого.

— Я не з’являвся, бо не знав, як подивитись тобі в очі, — зітхнув Ігор. — А потім чув, що в тебе донька, що ти відкрила школу. І подумав: ну що я їй вже скажу? У тебе все добре.

— Добре? — я розсміялась. — У мене все чесно. А не добре. І я вибралась звідти не завдяки вам, а попри вас.

— Я бачу. І тому вирішив хоча б… з’явитись.

— Не треба. Якщо ти прийшов спокутати щось — не до мене. Бо я не бог, і не суддя. Я просто жінка, яка заново зліпила себе з уламків. І тепер — сама вибирає, кого пускати до себе.

Ігор мовчав. Очі опущені. Руки в кишенях.

— Я не тримаю зла. Але й не забуваю. Тому йди. І не обертайся.

Я розвернулась і пішла. З піднятими плечима. З рівною ходою. З тим відчуттям, що іноді справжня перемога — це просто сказати “ні” тим, хто колись тебе зрадив.

Вдома я зняла пальто, повісила сумку й дістала коробку зі словами Славіка. Поставила її на кухонний стіл — поряд з листом від Антона. Подивилась на них обидва.

Одне — про те, що пройдено. Друге — про те, що можливе.

І подумала: “Я вибираю не між ними. Я вибираю себе.”

А вже вранці я прокинулась із чітким відчуттям — потрібно їхати. Не тікати. Не ховатись. А їхати. Туди, де давно не була. Туди, де ще не сказала головного.
 

“Коли дорога веде до себе”
 

— Ти куди це, мамо? — Ліза стояла в дверях кухні, з зубною щіткою у руці і піною на носі. Схожа на совеня, яке раптом прокинулось і хоче все контролювати.

— У справах, зайчику. Ненадовго. Тобі сьогодні до бабусі татової, памʼятаєш? — сказала я, застібаючи куртку й перевіряючи в сумці документи.

— Ти не сумна?

— Ні. Просто хочу щось закрити. Для себе. І тоді — вже точно буде тільки вперед.

Вона кивнула. Як завжди — мудріша за свої роки. І я вкотре подумала: “Дякую, що ти є. Дякую, що ти — моя.”

Я сіла в автобус. Не в маршрутку. Не в BlaBlaCar. Просто — старий добрий автобус, що їде в місто, де я колись починала.