Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Сорокіна, в якій засвідчується, що обвинувачуваний заходив до посольства США 12 березня 1938 року. Ще — заява свідка, в якій сказано, що обвинувачуваний залишив посольство о 13.15. У справі також містяться протоколи початкового розслідування і двох коротких допитів, кожна сторінка цих документів підписана Сговіо і слідчим. Перша заява Сговіо така: «Я хотів повернути собі американське громадянство. Три місяці тому я вперше прийшов до американського посольства і звернувся з проханням про повернення мені громадянства. Сьогодні я прийшов знову… секретарка сказала мені, що американець, який займається моєю справою, вийшов на обід і щоб я повернувся за годину-дві»[475].

Під час більшості наступних допитів Сговіо знову і знову запитуватимуть про подробиці відвідання посольства. Тільки одного разу йому сказали: «Розкажіть нам про свою шпигунську діяльність!» Коли він відповів: «Ви ж знаєте, що я не шпигун», його далі не примушували, хоча слідчий у цей час грався гумовим шлангом, який зазвичай використовувався для побиття в’язнів, що можна було розцінити як погрозу[476].

НКВД не дуже цікавився цією справою, однак співробітники, здається, не мали жодного сумніву в її результаті. Через кілька років, після того, як Сговіо зажадав перегляду своєї справи, прокуратура належним чином відреагувала на запит, підсумувавши факти так: «Сговіо не заперечує, що справді подавав прохання до американського посольства. Тому я переконаний у безпідставності перегляду справи Сговіо». Сговіо був приречений, приречений визнанням ним того факту, що він був у посольстві, і того, що бажає виїхати з СРСР; він отримав вирок одного з «особых совещаний» до п’яти років примусової праці як «соціально небезпечний елемент». Справа його була рутинною. У навалі тогочасних арештів слідчі робили лише мінімум з того, що від них вимагалося[477].

Інших засуджували навіть зі ще меншими доказами і навіть після ще поверховішого слідства. Оскільки виникнення підозри вже саме по собі було ознакою вини, в’язнів рідко коли відпускали, не давши хоча б якогось терміну. У Леоніда Фінкельштейна, російського єврея, арештованого в кінці 1940 року, склалося враження, що, хоча так і не вдалося організувати проти нього якоїсь особливо правдоподібної справи, йому дали відносно короткий термін — сім років тільки для того, щоб довести, що органи безпеки ніколи не помиляються[478]. Ще одна колишня табірниця, С. Г. Дурасова, навіть стверджує, що їй було недвозначно сказано одним із слідчих: «Ми ніколи не арештовуємо невинних. І навіть якщо ви не винні, ми не можемо вас звільнити, бо тоді люди сказали б, що ми забираємо невинних»[479].

З іншого боку, коли НКВД мав більше зацікавленості — і, як видається, більше зацікавленості мав сам Сталін, — ставлення слідчих до жертв масових арештів могло швидко змінюватися — від байдужого до жахливого. За певних обставин НКВД навіть міг вимагати від слідства масового фабрикування доказів — як, наприклад, це відбувалося під час слідства 1937 року у справі, про яку Микола Єжов казав, що це справа «найпотужнішої і, ймовірно, найзначнішої з диверсійно-шпигунських мереж польської розвідки в СРСР»[480]. Якщо слідство у справі Сговіо являє собою приклад крайньої байдужості, то масова операція проти цих буцімто польських шпигунів — це приклад діаметрально протилежний: слідство велося з однією метою — примусити обвинувачуваних зізнатися.

Операція починається з наказу НКВД № 00485 — наказу, який стане сигналом для проведення подальших масових арештів. В оперативному наказі № 00485 чітко перелічуються категорії осіб, яких належить арештувати: усіх уцілілих польських військовополонених польсько-радянської війни 1920–1921 років; усіх польських біженців і емігрантів у Радянському Союзі; усіх, хто коли-небудь був членом якоїсь польської політичної партії; усіх «антирадянських діячів» з польськомовних районів Радяського Союзу[481]. На практиці підозра падала на всіх мешканців Радянського Союзу, які мали польське походження, — а таких було багато, особливо у прикордонних районах України й Білорусії. Операція проводилася з такою ретельністю, що Польська рада в Києві склала таємний звіт, у якому описувалося те, що відбувається. Зокрема, там відзначалося, що в деяких селах арештовували «всіх осіб польського походження і навіть усіх, чиї прізвища звучали як польські» — незалежно від того, був арештований майстром на фабриці чи селянином[482].

Але арешти були лише початком. Оскільки винного у своєму польському прізвищі не можна було звинуватити офіційно, наказ № 00485 настійно вимагав від обласних керівників НКВД «почати слідства одночасно з арештами. Головною метою розслідувань має бути повне виявлення організаторів і лідерів диверсійних груп, а ціллю — викриття диверсійної мережі…»[483]

На практиці це означало — як і в багатьох інших випадках, — що самих арештованих слід примусити надати докази, на яких можна буде побудувати проти них справу. Система була проста. Спершу арештантів-поляків запитували про їх членство в агентурній мережі. Потім, коли вони говорили, що нічого про це не знають, їх били або катували іншими методами, поки вони не «згадували». Оскільки в успішності цієї конкретної справи зацікавлений був особисто Єжов, він навіть сам був присутній на деяких з цих допитів із застосуванням тортур. Якщо якісь в’язні офіційно скаржилися на таке поводження з ними, він наказував своїм людям не звертати на них уваги і «продовжувати в тому ж дусі». Після зізнання від в’язнів вимагали назвати імена інших — товаришів по «змові». Потім цикл повторювався знову, в результаті чого «шпигунська мережа» розросталася дедалі більше.

За два місяці так звана польська лінія розслідування привела до арешту понад 140 тисяч осіб; за деякими оцінками, це становить майже 10% репресованих у ході Великого терору. Однак польська операція набула такої сумної слави через безоглядне застосування тортур і фальшування зізнань, що 1939 року, під час короткої паузи у масових арештах, НКВД сам розпочав розслідування «помилок» у польській операції. Один зі співробітників, який брав у ній участь, згадував, що «не було потреби дотримуватися якоїсь пристойності — не потрібно було спеціального дозволу для того, щоб бити людей по обличчю, бити без обмежень». Тим, у кого виникали сумніви (а, очевидно, траплялися й такі), було чітко сказано, що саме Сталін і політбюро вирішили «бити поляків з усієї сили»[484].

Справді, хоча пізніше Сталін і засудив «спрощені процедури слідства» НКВД, є деякі свідчення на користь того, що він особисто затверджував ці методи. Наприклад, у листі Віктора Абакумова до Сталіна 1947 року автор конкретно пише, що першочергове завдання слідчого полягає в тому, щоб намагатися отримати від арештованого «правдиве і відверте зізнання, з метою не тільки встановити провину арештованого, а також і викрити