Читати книгу - "Пурпурові вітрила"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Справді, це було так: вона з’явилась, як рука, що гріє і веселить серце. І як не відокремлено від усього, на високому п’єдесталі з мармурових морських див, стояла «Та, що біжить по хвилях» — була вона не одна. За нею виднів високо піднятий хвилею бушприт величезного корабля, що ніс над водою цю постать, — прямо, вперед, розтинаючи місто і ніч.
Настільки я володів почуттями, щоб відрізнити незалежне враження від враження, котре виникло з більшою силою лише тому, що його зумовили обставини. Ця статуя була центром — головним словом усіх інших вражень. Тепер мені здається, що я чув тоді шум натовпу, але точно не можу стверджувати. Я отямився, тому що на моє плече твердо і виразно лягла чоловіча рука. Я відступив, побачивши, що на мене уважно дивиться незнайомець у трикутному капелюсі зі срібним поясом навколо талії, затягнутої в старовинний сурдут. Червоне сиве обличчя з тріпотливою від подиву бровою миттю змінило вираз, коли я запитав, чого він хоче.
— A! — мовив чоловік, а оскільки нас штовхали герої і героїні усіх п’єс усіх часів, відійшов ближче до пам’ятника, зробивши мені знак наблизитися. З ним було ще кілька людей у різних костюмах і троє в масках, які стояли, наче теж вимагаючи або чекаючи пояснень.
Чоловік, який сказав «А», правив далі:
— Здається, нічого не сталося. Я торкнув вас тому, що ви стоїте вже з годину, не сходячи з місця і не рухаючись, і це здалося нам підозрілим. Я бачу, що помилився, тому прошу вибачення.
— Я охоче прощаю вас, — сказав я, — якщо ви такі підозрілі, що увагу приїжджого до цього чудового пам’ятника сприймаєте як загрозу, можливий намір з мого боку його вкрасти.
— Я казав вам, що ви помиляєтеся, — втрутився молодик з ледачим обличчям. — Але, — докинув він, звертаючись до мене, — справді, ми стали ламати голову, як може хто-небудь залишатися таким заглиблено-нерухомим серед тріскучої каруселі натовпу.
Всі ці люди хай і не були п’яні, але видно було, що вони провели день у різноманітних веселощах.
— Це приїжджий, — сказав третій із групи, драпіруючись у вогненно-жовтий плащ, причому руда пір’їна на його капелюсі зробила хмільний жест. У нього й обличчя було рудим; веснянкувате, біле, пухке обличчя з напівсумним виразом рудих брів, хоча безбарвні блискучі очі сміялися. — Тільки в нас у Гель-Г’ю є такий пам’ятник.
Не бажаючи проґавити нагоди зрозуміти, що відбувається, я вклонився їм і назвав себе. Негайно простягнулося до мене кілька рук з іменами і проханнями не сприймати непорозуміння як образу чи злий намір. Я почав з питання: в чому вони могли мене підозрювати?
— От що, — сказав Бавс, людина в трикутному капелюсі, — можливо, ви не проти посидіти з нами? Наш табір неподалік: ось він.
Я озирнувся і побачив великий стіл, витягнений, мабуть, з ресторану: він був розташований просто напроти нас, через бруківку. На скатертині, що сповзла на бруківку, були квіти, тарілки, пляшки та келихи, а також жіночі напівмаски, — треба думати, трофеї деяких бесід. Гітари, банти, серпантин і маскарадні шпаги стикалися на цьому столі з ліктями десяти-дванадцяти чоловік, які сиділи навколо нього. Я підійшов до столу з новими своїми знайомими, але оскільки стільців бракувало, Бавс зловив якогось меткого хлопця, дав йому стусана, срібну монету, і нагороджений притягнув з ресторану три стільці, після чого, зітхнувши, шморгнув носом і зник.
— Ми привели новонаверненого, — сказав Трайт, власник вогняного плаща.
— Ось він. Його ім’я Гарвей, він стояв біля пам’ятника, як на побаченні, не відриваючись і споглядаючи.
— Я щойно приїхав, — сказав я, сідаючи, — і справді захоплений тим, що бачу, чого не розумію і що діє на мене найнезвичайнішим чином. Окрім того, я викликав неясну підозру.
Пролунали вигуки, зміст яких був і дружелюбний, і безглуздий. А проте, виділилася людина в масці: з тих балакунів, які наполегливо розштовхують рівним голосом усі інші, гарячіші голоси людей, обличчя яких завдяки цій рисі розмовної наполегливості видно навіть під маскою.
Я слухав його якнайуважніше.
— Чи знаєте ви, — сказав він, — про Вільямса Гобса та його дивну долю?
Сто років тому тут був порожній як місяць берег, і Вільямс Гобс, якщо вірити переказу, якому вірить той, хто хоче вірити, плив на кораблі «Та, що біжить по хвилях» з Європи в Бомбей. Які в нього були справи з Бомбеєм, є вказівки в міському архіві…
— Почнемо з підозр, — перебив Бавс. — Є партія, або, якщо хочете, просто рішуча компанія, котра вирішила, що питання честі для них…
— Немає у них честі, — сказав п’яний як хлющ чоловік у зеленому доміно, — я знаю цю змію, Парана; дух з нього геть і годі!
— От ми і думали, — вхопився Бавс за мізерну паузу в розмові, — що ви їхній прихильник, оскільки пройшов час…
— …є вказівки в міському архіві, — хутко вставив своє слово оповідач. — Отже, я розповідаю легенду про заснування міста. Перший будинок побудував Вільямс Гобс, коли його викинуло на мілину серед скель. Корабель бився в штормі, боячись невідомого берега і не маючи змоги подолати круговерть вітру. Раптом капітан уздрів прекрасну молоду дівчину, що вибігла на палубу разом із гребенем хвилі. «Зюйд-зюйд-ост і три чверті румба!» — сказала вона капітану, що зрозуміло як почувався…
— Зовсім не те, — перебив Бавс, — вірніше, розмова була такою: «З вами говорить Фрезі Ґрант, не бійтеся і робіть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.