Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Сержант зиркнув на мене й засміявся. Потім добув із кобури на поясі великий автоматичний пістолет, зняв із запобіжника й, голосно клацнувши, загнав патрон у патронник. І тоді дуло пістолета приставив мені до голови.

Однак монгол довго не натискав на гашетку, а поволі опустив дуло вниз і, піднявши ліву руку, показав на колодязь. Облизуючи язиком пересохлі губи, я не відривав очей від пістолета. Он воно що! Я міг вибрати собі долю — одну з двох: або отримати кулю в голову і відразу померти, або стрибнути в колодязь. Колодязь глибокий, і якщо невдало впаду, то, можливо, помру. Якщо ж ні, то вмиратиму повільно на дні цієї чорної ями. Ось про який шанс казав росіянин! Сержант показав на годинник, забраний в Ямамото, і виставив переді мною п’ять пальців. Це означало, що на роздуми мені дано п’ять секунд. Коли він дорахував до трьох, я піднявся на край колодязя і рішуче стрибнув униз. Іншого вибору не мав. Думав зачепитися за стіну, щоб спустися на дно, але не встиг. Руки ковзнули по ній, і я полетів униз.

Колодязь виявився глибоким. Здавалось, минуло досить багато часу, поки я вдарився об землю. А насправді падіння тривало декілька секунд. Однак пригадую, що поки падав униз у темряві, я багато чого передумав. Згадав про свою далеку батьківщину. Про дівчину, яку встиг один-єдиний раз обійняти перед відправленням на фронт. Згадав про батьків і тішився тим, що маю молодшу сестру, а не брата. Навіть якщо я тут помру, принаймні вона залишиться з ними й не боятиметься мобілізації. Згадав про рисові коржики, загорнуті в дубове листя. Після того я так сильно вдарився об висохлу землю, що від шоку на мить знепритомнів. Здавалось, ніби все повітря вирвалося назовні з мого тіла. Воно гепнулося на дно колодязя, немов мішок з піском.

Знепритомнів я від шоку лише на одну мить. Коли прийшов до тями, зверху на мене падали якісь бризки. «Невже дощ?» — подумав я спочатку. Та ні, це не був дощ, а сеча. Я лежав на дні колодязя, а монгольські солдати, один за одним, обливали мене своєю сечею — їхні силуети видніли високо вгорі, навколо круглого отвору. Як на мене, відбувалося щось страхітливо нереальне, схоже на наркотичні галюцинації. А проте це була реальність. Я перебував на дні колодязя, а на мене лилася справжня сеча. Коли вони вже все скінчили, хтось посвітив на мене електричним ліхтариком. Почувся регіт, і їхні постаті на краю ями зникли. Як тільки вони пішли, все поглинула глибока тиша.

Я вирішив полежати долілиць і почекати, чи не повернуться вони. Минуло двадцять хвилин, потім тридцять (звісно, я не мав годинника, а тому кажу тільки приблизно), а солдати не верталися. Напевне, зовсім забралися. І залишили мене напризволяще самого на дні колодязя, серед пустелі. Коли я зрозумів, що монголи вже не повернуться, то вирішив перевірити, що сталося з моїм тілом. Зробити це в темряві було важкувато. Адже свого тіла я не бачив і не міг на власні очі переконатися, що з ним. Я мусив довіритися своїм відчуттям. Але не був певен, чи можна на них покластися в такій темряві. Мені здавалося, що вони вводять мене в оману, дурять. Дуже дивно я почувався.

Однак поволі й уважно я почав усвідомлювати становище, в якому опинився. Передусім я зрозумів, що мені справді пощастило — дно колодязя вкривав доволі м’який пісок. Бо інакше, падаючи з такої висоти, я поламав би собі більшість кісток. Я глибоко вдихнув і спробував ворухнутися. Спочатку заворушив пальцями рук. Вони послухалися, хоча й неохоче. Потім спробував підвестися, але не зміг. Здавалось, тіло нічого не відчувало. Зі свідомістю було все в порядку, але з тілом вона не мала зв’язку. І хоч я старався з усіх сил, власних команд не міг передати м’язам. Я змирився з цим і на деякий час заціпенів у темряві.

Як довго я так пролежав — не знаю. Та згодом відчуття поволі поверталися, а разом з ними, природно, й біль. Досить сильний біль. Мабуть, я зламав ноги. А може, вивихнув або, на біду, зламав плече.

Я лежав у незмінній позі, намагаючись перетерпіти біль. Мимоволі по щоках стікали сльози. Від болю, а ще більше від безнадії. Гадаю, вам важко зрозуміти, що означає залишитися самому серед пустелі на краю світу, на дні глибокого колодязя, у непроглядній темряві з нестерпним болем, відчуваючи самотність і відчай. Я навіть пожалів, що той сержант мене не пристрелив. Тоді принаймні монголи знали б про мою смерть. А от якщо я тут пропаду, то ця смерть буде в цілковитій самотності, нікому невідомою. Така собі тиха смерть.

Іноді до мене долинав шум вітру. Коли він пролітав над землею, в колодязному отворі утворювався якийсь дивний звук — здавалося, ніби в якомусь далекому світі когось оплакує жінка. Той далекий світ сполучався з моїм за допомогою вузького отвору, через який доходив до мене її голос. А я залишався сам-один у глибокій пітьмі й тиші.

Пересилюючи біль, я легенько обмацав навколо себе землю. Дно було рівним і нешироким — метр шістдесят-сімдесят у діаметрі. Ковзаючи по землі, рука раптом наткнулася на щось тверде й гостре. Злякавшись, я машинально відсмикнув руку, але потім ще раз обережно протягнув її до цього гострого предмета. Спочатку я подумав, що це гілка, однак виявилося — кістки. Не людини, а невеликої тварини. Вони розсипалися по землі — може, тому, що довго-довго лежали, або тому, що я на них упав. Крім кісток і сухого піску, на дні колодязя більше не було нічого.

Потім я обмацав долонею стіну. Видно, її склали з невеликих плескатих каменів. Удень земля в степу нагрівалась, але в цей підземний світ спека не проникала, й камені залишалися холодними, немов лід. Проводячи рукою по стіні, я перевірив щілини між каменями — думав, що, може, вдасться знайти опору для ніг і вибратися наверх. Однак щілини були надто вузькими, тож, враховуючи мої травми, я майже не міг на щось таке сподіватися. Я підвівся, волочучи тіло, й