Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Скільки часу збігло після того — не знаю. Та раптом сталося щось несподіване. Сонячне проміння освітило колодязь, наче якесь одкровення. І в цю мить я зміг побачити все навколо. Яскраве світло переповнювало колодязь. Наче повінь. Від його яскравості мені перехопило горло. Пітьма й холод миттю кудись ділися, а моє голе тіло ніжно огортало сонячне тепло. Здавалося, ніби сонячне проміння благословляло навіть мій біль. Осявало воно своїм теплом і білі кістки невеликої тварини, що лежали коло мене, і вони, такі зловісні, наче складали зі мною дружню компанію. Я зміг роздивитися кам’яну стіну навколо мене й при світлі навіть забув про страх, біль і відчай. Приголомшений, я сидів, занурившись у сяйво. Однак світло не тривало довго. Воно так само миттєво зникло, як і з’явилося, і пітьма знову закрила все навколо. Світло справді тривало короткий час — щонайбільше секунд десять-п’ятнадцять. Сонячне проміння досягало колодязного дна, можливо, один раз на день, коли падало під певним кутом до землі. Світляна повінь зникла так швидко, що я навіть не встиг збагнути її суті.

Коли світло зникло, я опинився у ще густішій темряві — настільки густій, що не міг ворухнутися. Не було нічого — ні води, ні їжі, ні шматка тканини, щоб загорнутися. Скінчився довгий день, настала ніч. Температура повітря швидко знижувалася. Я майже не міг заснути. Тіло вимагало сну, але холод упивався в нього незчисленними колючками, що, здавалось, проникали в саму душу, яка щораз твердішала й поволі вмирала. Наді мною видніло безліч зірок, наче примерзлих до небосхилу. Я невідривно стежив, як вони повільно пересуваються по небу. І завдяки цьому впевнювався, що час таки не стоїть на місці. Я на хвильку засинав, але прокидався від холоду й болю, потім знову засинав і знову прокидався.

Нарешті настав ранок. Зірки, чітко видимі в отворі колодязя, поволі меркли на тлі слабкого ранкового сяйва, однак не зникали. Щоб втамувати спрагу, я лизав краплі ранкової роси, що осіла на кам’яній стіні. Звичайно, вологи було дуже мало, але я сприймав її, як небесну благодать. Я згадав, що цілий день нічого не пив і не їв, але голоду не відчував.

Я сидів на дні ями і нічого не міг робити. Відчай і самотність були такими глибокими, що я навіть не міг думати. Просто сидів, нічого не роблячи й ні про що не думаючи. Однак підсвідомо очікував того потоку світла. Сліпучого світла, що проникало на дно глибокого колодязя один раз на день хоч на коротку мить. Оскільки світло падає на землю прямовисно тоді, коли сонце перебуває в зеніті, то, можливо, це трапляється опівдні. Я очікував саме такого світла. Адже більше чекати не було чого.

Здається, після того минуло досить багато часу. Непомітно я задрімав. Коли, ніби щось почувши, прокинувся, світло вже сяяло. Я знову відчув на собі його нестримний потік. Я підсвідомо широко розкрив руки й підставив їх долонями до сонця. Цього разу його промені були набагато яскравішими й довше огортали мене. Принаймні так мені здавалося. При такому світлі у мене з очей закапали сльози. Здавалося, ніби всі мої життєві соки перетворилися на сльози й потекли з очей. Було таке враження, що саме тіло от-от розтане й попливе. Я подумав, що під таким благодатним сяйвом можна й померти. Навіть захотів померти. Цього разу я вперше відчув тут єдність з усім навколишнім світом. «Так, — подумав я. — Справжній зміст людського життя саме в цьому світлі, що триває кілька секунд! Тож я повинен тут умерти».

Однак світло швидко зникло. Отямившись, я побачив, що, як і раніше, сиджу на дні цього нещасного колодязя. Пітьма й холод обхопили мене так, ніби хотіли сказати, що ніяке світло ніколи сюди не заглядало. Після того я довго сидів, скоцюрбившись, із заплаканим обличчям. Наче збитий на землю велетенською силою, я не міг ні думати, ні щось робити. Я навіть не відчував власного тіла. Здавалось, від мене залишився висохлий кістяк або шкаралупа. Потім у моїй голові, схожій на порожню кімнату, сплило ще раз пророцтво капрала Хонди про те, що я не помру на континенті, у Китаї. Тепер, коли з’явилося і зникло це світло, я по-справжньому повірив у його пророчі слова. Бо я не міг померти там і тоді, де й коли мав померти. Я не просто не помер, я не міг померти. Ви мене розумієте, Окада-сан? Таким чином я втратив небесну ласку.

По цих словах своєї розповіді лейтенант Мамія зиркнув на годинник.

— І от, як самі бачите, я тут, — сказав він тихо й, ніби відганяючи невидимі нитки спогадів, злегка похитав головою. — Як і сказав Хонда-сан, я не помер на материку, у Китаї. А прожив найдовше з усіх нас чотирьох.

Я кивнув.

— Вибачте, що так довго розповідав. Мабуть, надокучив вам своїми старечими спогадами. — Мамія випростався. — Та якщо я ще трохи затримаюся, то спізнюся на поїзд.

— Почекайте, — занервував я. — Не зупиняйте на цьому своєї розповіді. Що ж сталося потім? Я хочу дослухати її до кінця.

Лейтенант Мамія перевів погляд на мене.

— Що ж нам робити? Я справді не маю часу. То, може, ви проведете мене до автобусної зупинки? І за цей час я коротко розповім вам, що було потім.

Ми разом вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.

— Уранці третього дня мене врятував капрал Хонда. Тієї ночі, коли монголи нас спіймали, він здогадався, що вони прийдуть, а тому вислизнув з намету й довго переховувався. Тоді ж він і нишком витягнув документи із сумки Ямамото. Бо наше головне завдання полягало в тому, щоб ці документи нізащо не потрапили у ворожі руки. Можливо, ви спитаєте: якщо Хонда знав про напад монгольських солдатів, то чому втік сам, а не розбудив нас, щоб і ми врятувалися? Навіть якби він нас розбудив, то все одно ми не мали жодних шансів перемогти. Монголи знали, де ми перебуваємо. Були на своїй території і переважали нас кількістю та озброєнням. Вони б нас легко вислідили й усіх знищили, а документи забрали б собі. Іншими словами, у такій ситуації Хонді треба було тікати самому. На фронті такий вчинок вважався б дезертирством, але під час виконання спеціальних завдань