Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

У постанові з'їзду «В справі відношення до Центральних Держав» говорилося: «Партія с.-ф., виходячи з того, 1. Що українське громадянство ніколи під час війни не було перейняте шовіністичною і якою-будь ненавистю і ворожістю до Центральних Держав, 2. Що, коли німецько-австрійське військо приходило на допомогу проти большевиків, на нього дивилося українське громадянство взагалі і наша партія зокрема, як на військо дружньої нам держави, 3. Що поводження уряду Голубовича часом не вдовольняло справедливих вимог дружнього війська, яке прийшло на допомогу, партія разом з тим констатує: 1. Що в деяких випадках поведінка німецького командування також була невідповідною дружнім державним взаємним відносинам, 2. Що втручання німецького командування до справ вищої політики на Україні, образа парляменту України — Центральної Ради, розгон її, встановлення німецькою силою гетьманства і абсолютно недемократичного та москвофільського своїми тенденціями уряду викликає протест, як з боку партії, так і всього українського громадянства, проти цього тільки почасти задрапованого втручання в життя чужої держави»[429].

Дуже важливою з погляду з'ясування політичного обличчя УПСФ, обраного нею курсу була постанова з'їзду «В справах тактики і відношення до моменту». В документі зазначалося: «1. До конституції, яку видав гетьманський уряд, партія відноситься рішуче негативно, як до абсолютистичної і антидемократичної; так само недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним уважає партія сучасний кабінет міністрів, ставиться в рішучу опозицію до нього і забороняє своїм членам вступати в його склад. 2. В своїй роботі партія має боротися проти всякого замаху на нашу державність, проти шовінізму та всякої національної ворожнечи. 3. Ідучи назустріч народові і виходячи з його інтересів, партія звертає якнайбільшу увагу на організаційну та культурну роботу серед мас, яко підвалину державного, політичного, соціяльного й національного відродження України»[430].

З'їзд також ухвалив постанову про мову, зазначивши, що «в українській державі державною мовою повинна бути українська», виголосив протест проти запровадження попередньої цензури як «проявів політичної реакції та зведення рахунків з політичними противниками».

Однак всі ці «гострі і рішучі протести» зовсім не заважали есефам постійно домагатись портфелів у гетьманському кабінеті. Адже суть справи для них полягала не в гетьманщині як режимі, навіть не в реакційному курсі гетьманського уряду, а виключно в тому, що до влади прийшли не українські дрібні власники, а переважно російсько-єврейсько-польська буржуазія.

На згаданому вище з'їзді УПСФ було винесено також кілька ухвал програмного характеру. В резолюції «В справі федерації і самостійності» (на доповідь О. Шульгина) делегати записали: «Партія під час складання своєї програми виходила з того погляду, що найреальнішим і найкориснішим для України є федеративне єднання з Росією. Дальші політичні обставини — централістична та своєкористна політика російського уряду, суспільства й партій, ворожість їх до дійсного федералізму і, нарешті, большевицька авантюра — висунули ідею самостійності Української Держави. Рахуючися з новими реальними умовинами життя, партія соц. — фед. признала державність України й увесь час в своїй парляментарній і загальній політиці підтримувала цю ідею та сприяла консолідації Української Держави.

Але разом з цим партія розуміє, що ідея федералізму в політичнім життю має таке саме загально-світове значіння, як і в соціяльно-економичнім життю соціялізм, і тому ці ідеї мають залишатись провідними думками партії. Як соціялізм єднає всі трудящі маси всього світу, так і федералізм містить в собі ідеал того всесвітнього єднання держав, яке тільки й може бути запорукою проти імперіялізму і війни. Щодо близших перспектив, рахуючися з реальними обставинами життя Росії, партія для даного моменту має виключити всяку можливість федеративного звязку з Великоросією. Але разом з тим єднання з иншими сусідами, які утворюють нині свою державність, партія вважає можливим і бажаним для інтересів України»[431].

Важливою для розуміння позиції партії щодо нагальних питань моменту була й схвалена з'їздом УПСФ резолюція «В земельній справі на Україні». Вона ще раз засвідчувала «поступовський» характер партії, її прагнення загальмувати процес розв'язання аграрного питання, знайти паліативне рішення, яке б «примирило» селян з великими землевласниками (через відшкодування відібраних земель), поєднало соціалістичний ідеал із правом приватної власності. В резолюції говорилося:

«Верховне право власности на землю належить державі. Для державних і громадських потреб держава відчужує землі від власників за відповідну платню. 2. Зазначаючи свій соціялістичний ідеал, що приватна власність на землю повинна бути згодом скасована, аби остаточно виключити землю з числа засобів експльоатації людської праці, з'їзд уважає необхідним в сучасних умовах господарського життя на Україні в інтересах розвитку її продуктивних сил і інтенсифікації сільського господарства провести рішучу і послідовну демократизацію землеволодіння на підставах приватної власности, вважаючи найпродуктивнішим трудове сільське господарство. Ця демократизація повинна перевестися на підставі примусового відібрання за певну платню всіх земель вище трудової норми і передачі їх малоземельному та безземельному селянству»[432].

Для реалізації накресленого УПСФ передбачала низку конкретних заходів.

В економічній політиці з'їзд став на ґрунт «необхідності відбудування української промисловості при участи і за допомогою держави», із залученням до цієї справи «приватних ініціятивних осіб-підприємців та промисловців» і «приведення в життя в ім'я економичної і політичної самостійності України» загального економічно-промислового і загальнодержавного фінансово-господарського плану для цілої України, із запровадженням цукрової, винної, тютюнової й інших монополій.

Заінтересований у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П. Скоропадський з перших днів свого правління симпатизував соціалістам-федералістам і після перших невдалих спроб порозуміння надалі поступово почав залучати членів цієї партії (щоправда, на персональній основі, а не за принципом партійного представництва) до участі в уряді. Основними ж силами, на яких тримався гетьманський режим, були австро-німецькі окупанти та російське офіцерство. Щоб не виникало жодних ілюзій з цього приводу, В. Винниченко і П. Христюк постійно саркастично іменують П. Скоропадського «німецьким гетьманом» або «російсько-німецьким гетьманом».

Торкаючись питання про реальну владу в Україні після квітня 1918 р., П. Христюк промовисто зазначає: «Генерал Гренер був "душею" переворота і фактично довший час був "верховною владою" на Україні: формував Скоропадському кабінети, диктував йому ріжні "патріотично-самостійницькі" заяви і так далі»[433].

Рішуче засуджуючи дії німецьких та австрійських військових, відчуваючи гостру відразу до гетьмана, лідери українства спочатку намагались вплинути на німецьке командування — «справжнього господаря ситуації», вірніше — умовити його зберегти республіканський лад, скасувати гетьманське законодавство, а самого П. Скоропадського прогнати. Проте окупанти не збирались відступати від уже зробленого, й українці «здались». В особі свого лідера — В. Винниченка — вони погодились на нові реалії, прохаючи хіба що йменувати П. Скоропадського тимчасовим президентом Української Республіки, скасувавши назву «гетьман».

Як не дивно, однак викладені факти знайшли зовсім відмінне тлумачення у працях