Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У такому разі виникають питання: проти кого, як не проти „поміркованих лівих сил” німці ініціювали й провели державний переворот? І якою була б логіка повернення їх „у владу” після 29 квітня 1918 р.? Зовсім незрозумілий контекст, у якому Г. Папакін пояснює відставку М. Устимовича — невже за те, що намагався всупереч П. Скоропадському і на догоду німцям сформувати „лівий кабінет”?
По-перше, сам П. Скоропадський відзначав, що прибічники того, щоб міністрами були „виключно українці відомого шовіністичного толку”, „галицького напрямку”, серед німців виступав один полковник Штольценберг, виразник австрійських інтересів, за що невдовзі й був відкликаний німецьким командуванням (тим же В. Гренером) з Києва[435]. Загалом же німецька позиція тут була цілком певною, спрямованою проти українських соціалістичних партій.
По-друге, П. Скоропадський насправді хотів мати в своєму уряді побільше представників українського демократичного табору, особливо українських соціалістів-федералістів. Однак патріотично орієнтовані сили, за рідкісним особистісним винятком, не могли піти на компроміс з режимом, який вважали антинаціональним. Більшість політично свідомих елементів побоювались скомпрометувати себе будь-якою лояльністю до режиму, не бажали зажити в очах мас негативного іміджу.
І як уже не раз бувало впродовж попереднього року революції, народні маси виявились явно послідовнішими у своєму ставленні до новоствореної влади, аніж ті, хто від їх імені брав на себе сміливість говорити і діяти на вищих щаблях політики.
***
8–10 травня 1918 р. в Києві відбувся Другий Всеукраїнський селянський з'їзд. Підготовка до нього розпочалась ще наприкінці листопада 1917 р., однак через несприятливі обставини він кілька разів відкладався на пізніший термін й нарешті був призначений на початок травня 1918 р. Перші делегати прибули на з'їзд ще до гетьманського перевороту, частина дізналася про зміну влади по дорозі до Києва, частина так і не дісталася до столиці — селянські посланці були заарештовані або ж повернуті назад гетьманцями чи німцями. Звістка про заборону з'їзду викликала гнівну реакцію селян — вони масово посунули до Києва. На момент відкриття форуму в місті зібралось близько 12 тисяч селянських депутатів з усіх кінців України. Німці й гетьманці силою зброї розігнали селян, що прибули на перше засідання, а частину заарештували. Тоді селяни провели свої засідання в Голосіївському лісі, могутньо заманіфестувавши своє несприйняття гетьманського режиму.
З'їзд постановив «з презирством відкинути утворену панами, великими землевласниками і сільськими кулаками та капіталістами гетьманську владу, як явно самозванну й таку, що не має ніякої опори та признання з боку демократичних кіл України»[436].
Делегати рішуче засудили втручання у внутрішні справи України австро-німецьких військ, розгін ними Центральної Ради й запровадження гетьманщини, «яка підтримується лише невеличкою купкою землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народньої Республіки і до всіх здобутків революції»[437].
З'їзд вінчала одностайно ухвалена делегатами на доповідь О. Щадилова постанова-заклик. У ній, зокрема, говорилось:
«1. Селянство не признає обраного поміщиками гетьмана;
2. Україна залишається Народньою Республікою зо всіма здобутками революції. Земля ні в якому разі не переходить у власність поміщикам, як то зазначає гетьман в своїй грамоті;
3. Селянство звертається до німецького народу і уряду з закликом — не йти проти українського народу і не допустити до пролиття крови двох цих народів;
4. За верховну центральну українську владу з'їзд визнає Установчі Збори, яким пропонує негайно зібратись;
5. Для підтримки Установчих Зборів і здобутків революції Другий Селянський З'їзд постановляє організувати селянство по повітах в боєві дружини і підготовлятися до виступу. Селянство має виступати не окремо, самовільно, а тільки по наказу центральної організації;
6. Селянський з'їзд звертається до всіх робітничих і демократичних організацій з закликом встати на захист революції і здобутих в ній прав та об'єднатись з селянством для боротьби з контрреволюцією.
Брати селяне! Земля і воля в небезпеці! Найшла чорна хмара на нашу країну, яка хоче знова пригнітити селянство і держати його в бідноті та темноті.
Встаньмо ж всі на боротьбу з контрреволюцією! Умрем, а землі й волі не оддамо»[438].
Попри певні нереальні вимоги (наприклад, «Україна залишається Народною Республікою зо всіма здобутками революції»), документ виявив настрої переважної частини українства — несприйняття гетьманства й готовність боротися проти нього як контрреволюційного явища за здобутки революції.
Багато в чому близьким за духом до селянського виявився й Другий Всеукраїнський територіальний робітничий з'їзд (13–14 травня 1918 р.). Він також був заборонений властями, зазнав таких само, як і селянський, репресій, проте все ж нелегально відбувся в Києві за участі понад 200 делегатів (різних за національною належністю), яким пощастило уникнути арешту.
Робітничий з'їзд уважав, що гетьманщина — то тільки перший крок інтернаціональної буржуазії у боротьбі з революцією, наступним буде удар по революції в Росії. Закликаючи до непримиренної боротьби з контрреволюційними замірами, делегати визначили й її конкретні завдання:
«1. Незалежна Українська Народна Республіка.
2. Скликання Українських Установчих Зборів, які мають означити характер взаємин Української Республіки з рештою частин бувшої Росії.
3. Передача землі без викупу в руки трудового народу.
4. Широка законодатна охорона праці, державний контроль над продукцією з участю робітників і восьмигодинний робочий день.
5. Повна воля коаліцій, страйків, зборів, слова, друку і т. п.
6. Непорушність демократичних органів самоврядування та инших демократичних організацій і загалом усих вольностей, проголошених ІІІ і IV Універсалами У. Центр. Ради.
7. Повна рівноправність національностей і національно-персональна автономія для національних меншостей»[439].
Як можна побачити, це була практична програма дій, накреслених Центральною Радою ще восени 1917 р. — взимку 1918 р.
Разом із тим варто зазначити, що під час дискусій виявились серйозні суперечності між поміркованою частиною делегатів, з одного боку, та більшовиками й лівою течією УСДРП — з іншого. Останні закликали робітників не звертати в бік лише національно-політичних справ, порвати з гаслами демократичного парламентаризму, боротися за соціалістичну революцію й радянську владу[440].
Однак з'їзд відмежувався від більшовицького радикалізму й на чільне місце висунув завдання відстоювання незалежності України.
Робітничі делегати постановили створити особливу «Організаційну комісію», до обов'язків якої, серед інших, віднесли «інформацію і координацію всіх виступів робочої кляси в боротьбі з гетьманщиною»[441].
Звичайно, українські політичні партії не могли зігнорувати настроїв селян і робітників тим паче, що буквально кожен новий день дедалі більше розвіював ілюзії стосовно гетьманщини, переконував маси в її відвертій контрреволюційності, антинародності, у необхідності найрішучішої боротьби проти неї. Але деякий час тон партійних документів виявлявся поміркованішим, ніж того
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.