Читати книгу - "На далеких берегах"

Виглянувши, Мехті побачив, що перед входом у грот уже не було нікого. Звідкись згори долинало хрипле ревіння: в гроті воно сприймалося, як оглушливий гуркіт. Мехті задер голову до неба.

Над лісом, погойдуючи крилами, повільно кружляв літак. Він летів низько, майже торкаючись верховіття дерев.

— «Бостон», американський бомбардувальник, — визначив Вася.

Мехті кивнув головою.

— Вимушена посадка. Шукає місця.

Вони похапцем одяглися, стежачи за бомбардувальником, що кружляв над лісом. Літак зайшов ще на одне коло, потім шугонув угору, зробив розворот і з виключеним мотором пішов на посадку.

— Просіку помітив. Хоче туди сісти, — догадався Вася. Вони побігли стежкою, що вела до просіки.

Це було те саме місце, де судили Крайнєва. Коли Мехті й Вася дісталися до просіки, літак був уже на землі. Велетенський і незграбний, він лежав на боці з піднятим крилом і задертим носом.

Біля літака метушилися партизани, і серед них всюдисущий Сільвіо, який нарешті розпрощався з» мисливськими чобітьми і взув легенькі густи — щось середнє між сандалями й спортивними бігунцями…

— Амортизатори слабкі, — стурбовано повторював хлопець з виглядом людини, що все життя мала справу з авіаційною технікою.

За вікнами кабіни управління видно було постать льотчика. Він одчайдушно жестикулював, показуючи на засувку гаргрота, але партизани, не розуміючи його жестів, і собі відповідали малозрозумілою жестикуляцією. Сільвіо, чіпляючись за перекладини зламаного шасі, підтягнувся, видерся на площину, підійшов до гаргрота й дав знак льотчикові, щоб той вийшов назовні. Льотчик знову показав на засувку.

— Злазь, Сільвіо, — сказав Сергій Миколайович, який щойно підійшов.

Сільвіо зліз.

— Засувку заїло… І запасний вихід теж, — з професіональною діловитістю пробубонів полковник.

До просіки підходили й підходили партизани.

Сергій Миколайович виліз на площину і легким рухом руки підняв стальну кришку кабіни управління.

В розчинених дверях показався штурман, який привітно посміхався. Він посторонився, пропустив поперед себе льотчика і слідом за ним спустився на землю.

У льотчика, високого кістлявого здорованя з лисіючою головою, строкатіли на грудях орденські стрічки. Він присів двічі (видно, потерпли ноги), поглянув на крило, буркнув щось до штурмана й спокійно пішов до партизанів.

— Хелло, — він приклав два пальці до скроні. — Арчібальд Мільтон, кептен.

— Полковник Любимов, заступник командира партизанської бригади, — відрекомендувався Сергій Миколайович. Мехті, який розумів англійську мову, але погано розмовляв нею, зохотився перекладати і, насилу підбираючи слова, повторив сказане полковником по-англійському.

— Йєс, — не приховуючи здивування, промовив льотчик.

Він ткнув пальцем у бік штурмана, що копирсався біля літака.

— Мак Джойс, штурман, чорний.

Мехті переклав, що штурман — негр. Сергій Миколайович встиг у таборі добре вивчити звичаї американців, і все-таки його покоробило від слів льотчика, який вважав за потрібне одразу ж підкреслити расову приналежність свого штурмана.

Невдовзі до них підійшов Мак з сумкою в руках. Полковник і Мехті тепло привіталися з штурманом. У Мака була молочнобіла шкіра, світлі очі, тонкий, з горбинкою ніс, і Сергій Миколайович навіть усумнився, чи так переклав слова льотчика Мехті. Лише згодом він дізнався, що прабабуся у Мака негритянка, дід напівнегр, у батькові була четверта частина негритянської крові, а для Мака виявилося досить і «восьмушки», щоб уповні випити келих гіркоти, який випав у його країні на долю негрів. І в списках мешканців Лос-Анжелоса, і в списках особового складу авіаційних сил Сполучених Штатів до його прізвища неодмінно додавали коротеньке слово «чорний».

Чорні, до речі, були зараз потрібні правителям Штатів, і йому, Маку, дали навіть медаль, стрічка якої світліла над його лівою нагрудною кишенею.

Мільтон пояснив, що в них зіпсувався маслопровід, і коли б він не посадив літак, то вони згоріли б у повітрі. Сергій Миколайович ввічливо висловив радість з приводу того, що льотчики залишилися живими й неушкодженими, і жаль, що літак дуже понівечило. Після цього він запросив льотчиків до командирського намету, нап'ятого на галявині, до якої було п'ятнадцять хвилин ходу.

На галявині в цей час було небагатолюдно. Партизани одного з загонів, розташувавшись біля входу в землянку, чистили зброю. Біля похідних кухонь була звичайна метушня. Санітари розвішували на гілках дерев випрані простині й бинти.

Сергій Миколайович пропустив своїх гостей до намету й послав ординарця на один з віддалених аванпостів по Ферреро. Потім він приєднався до льотчиків, і в наметі відбулася розмова, яка несподівано пролила світло на чимало підозр Сергія Миколайовича.

Частуючи гостей чаєм, полковник спитав, звідки й куди летів літак. Мільтон відповів, що вони базуються на півдні Італії, а зараз поверталися додому після виконання чергового завдання.

— Якого ж, коли не таємниця? — поцікавився полковник.

— О, від вас ми не маємо таємниць! Ми скинули боєприпаси партизанській бригаді Ферреро.

Полковник здивовано звів брови:

— Але ми не бачили ніяких боєприпасів!

— А хіба вони були призначені вам? — відказав Мільтон. — Я ж сказав: ми скинули їх бригаді Ферреро. Вона знаходиться за двісті кілометрів на південний схід од вас.

Він тицьнув пальцем у карту, що лежала на письмовому столі Ферреро.

— Але ж бригада Ферреро тут! Це ми. А за двісті кілометрів на південний схід дислокуються німецькі частини, — гостро сказав Сергій Миколайович.

Мільтон флегматично знизав плечима:

— Очевидно, наше командування помилилося. Воно й не дивно — ви весь час метаєтеся з місця на місце.

— Щось надто вже часто ви помиляєтесь, — зауважив полковник.

Можливо, розмова на цьому й припинилася б, коли б до неї не встряв Мак Джойс.

— Це не помилка! — збліднувши від хвилювання, сказав він.

Мільтон кинув на нього спідлоба погрозливий, лихий погляд. Та стримати Джойса було вже неможливо. Він розповів про все, що знав і над чим замислювався останнім часом.

Штурмана багато що дивувало,