Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

За вечерею точилась весела розмова. Всі вітали Паганеля - адже він уславився і як мисливець, і як кухар. Вчений приймав похвалу скромно, як то й личить людині з високими заслугами. Потім він став захоплено розповідати про омбу, це розкішне дерево, що дало їм притулок; його коріння, на думку Паганеля, сягає у землю надзвичайно глибоко.

- Ми з Робертом уявляли,- додав він жартома,- ніби полюємо в справжньому лісі. Мені навіть видалося, що ми заблудили. Я не міг знайти дороги назад! Сонце хилилося вже за обрій, а я марно шукав сліди наших ніг! Нас мучив голод! Уже із темних хащів долинало гарчання хижих звірів... Тобто ні! Там не було хижаків... на превеликий жаль!

- Як? - здивувався Гленарван.- Ви шкодуєте, що тут бракує хижаків?

- Атож.

- Однак усі бояться їхньої люті...

- Ніякої люті не існує... з наукового погляду,- заперечив учений.

- В кожному разі, Паганелю,- втрутився майор,- ви ніколи мене не переконаєте, що хижі звірі корисні. Навіщо вони здалися?

- Навіщо? - вигукнув Паганель.- А хоча б на те, щоб класифікувати тварин на розряди, види, родини...

- Ото велика користь, що й казати! - мовив Мак-Наббс.- Мені воно ні до чого. Коли б я був разом з Ноєм під час всесвітнього потопу, то аж ніяк не дозволив би цьому незавбачливому патріархові узяти до ковчега по парі левів, тигрів, пантер, ведмедів й інших звірів, так само шкідливих, як і нікому не потрібних.

- Ви вчинили б отак? - спитав Паганель.

- Авжеж,- відповів майор.

- Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.

- Але не з загальнолюдського,- заперечив майор.

- Та це ж просто обурливо! - вигукнув Паганель.- Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись...

- А я вам кажу,- наполягав Мак-Наббс,- що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів.

- А я вам кажу,- не вгавав Паганель,- Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!

Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху.

Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під’юджувати майора.

Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:

- Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному «лісі».

- А чому б і ні? - озвався вчений.

- Хижі звірі на дереві? - здивувався Том Остін.

- Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.

- Сподіваюсь, вона вам не трапилась? - спитав майор.

- Ні,- відповів Паганель,- хоч ми й обійшли увесь «ліс». Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар - лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в’язи. А коли він закуштує людського м’яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м’ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.

- Я просто у захваті, що мені припало четверте місце,- мовив Мак-Наббс.

- Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові,- зневажливо мовив Паганель.

- Дуже радію з цього,- жваво відповів майор.

- Але ж це принизливо! - вигукнув незгідливий Паганель.- Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!

- Хай так, мій хоробрий Паганелю,- мовив Гленарван,- але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько...

- Кепсько? - вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці.- Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?

- А певно,- відповів Гленарван,- хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?

- Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини - жити на деревах.

- Їй бракує лише крил,- сказав майор.

- Колись вона їх зробить!

- А поки що, любий друже,- мовив Гленарван,- дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!

- Треба, Гленарване,- відповів Паганель,- приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини - то й добре. Кепські - не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!

- Ні, але...

- Я певен, Роберт дуже задоволений,- квапливо мовив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.

- Так, пане Паганелю,- весело озвався Роберт.

- Звісно, в його віці...- зауважив Гленарван.

- І в моєму також,- перебив його вчений.- Мало вигод - то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.

- Ось побачите,- мовив майор,- Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.

- Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь,- відповів Паганель,- але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам’ять.

- Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! - вигукнув Роберт.

- А яке повчання має ваша казка? - спитав майор.

- Таке, що й всі казки, мій друже.

- Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Шехерезадо, і розкажіть вашу казку,- ви ж у цьому справжній мастак.

- Жив собі колись,- почав Паганель,- син великого Гарун аль-Рашіда, 49 і був він нещасливий. Пішов