Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Так.

- Ви, мо­же, ду­ма­ли, що я маю ви­роб­ле­не яке-не­будь пра­ви­ло, за кот­рим суд­жу все ме­ханічно? Я кри­тик, се прав­да; ча­са­ми навіть і без­ми­ло­серд­ний кри­тик, од­нак більше над со­бою, як над дру­ги­ми. Всіх лю­дей не мож­на бра­ти за од­но з'яви­ще, осуд­жу­ва­ти без роз­бо­ру то­му, що всі ро­дяться, їдять, рос­туть і вми­ра­ють. Ні, у кож­до­го своє «я» цілком но­ве, хоч в дечім і подібне до своїх предків, як ка­жу, зад­ля то­го не мо­же ще один відповіда­ти за всіх або всі за од­но­го, і то­му я лагідний в осуді дру­гих. Лю­ди для ме­не ду­же, ду­же інте­ресні, - го­во­рив за­дум­чи­во далі, - ще більше, як при­ро­да. Люб­лю в них вглиб­ля­ти­ся, відга­ду­ва­ти їх, а то, в чім во­ни сильні, в чім оригінальні, в чім гідні по­гор­ди, а в чім ве­личні, - але вза­галі я для них тер­пе­ли­вий і уваж­ний тим більше, що я лікар «тілом і ду­шею» і маю час­то на­го­ду глядіти пов­ним пог­ля­дом у глибінь людських душ і ба­чи­ти при­чи­ни де­яких «чуд­них» її з'явищ. Чи те­пер не бу­де­те вже ме­не бо­яти­ся? - спи­тав ме­не, і по йо­го май­же діво­чих ус­тах пробіг усміх.

- Ні.

- Це мені ми­ло, - відповів з оче­вид­ним вдо­во­лен­ням, а по якійсь хвилі обізвав­ся цілком од­вер­то: - Ма­ти оповіда­ла мені де­що з ва­шої ми­нув­ши­ни, і я вас те­пер та­кож ліпше ро­зумію!

При тих йо­го сло­вах я спа­леніла і зміша­ла­ся. Пані Мар­ко му­си­ла йо­му спо­ми­на­ти пев­но й про Оря­ди­на, а мо­же, навіть після своєї при­вич­ки і пе­ре­са­ди­ла мої відно­си­ни до йо­го. Вія спос­теріг моє замішан­ня і за­не­по­коївся чо­гось і сам. Це посліднє скріпи­ло ме­не в моїм підозрінні.

- Вам це не­ми­ло? - спи­тав, див­ля­чись на ме­не своїм зви­чай­ним слідя­чим пог­ля­дом. - Во­на нічо­го та­ко­го не го­во­ри­ла, що ки­да­ло би на вас хоч крихітку тіні, про­тив­но! Те­пер я вас дійсно по­ва­жаю. До­ка­зом то­го не­хай вам бу­де те: ко­ли б вам прий­шло на дум­ку йти деінде за «то­ва­риш­ку», я би прос­то, хоч і не маю до то­го пра­ва, не пус­тив вас!

Я усміхну­ла­ся.

- Так що мені ро­би­ти?

- Нічо. Жи­ти собі так дальше.

- Як то, без за­нят­тя?

- Ну, зай­май­тесь тим, до чо­го у вас най­більше спосібнос­тей!

- Це бу­ло би й мені до впо­до­би, - відповіла я ще завсігди усміхне­не, - од­нак із чо­го жи­ти?

- Ах! - ска­зав він, не­ми­ло вра­же­ний, і змор­щив бро­ви. - Знов оця по­га­на річ! - А. відтак до­дав, усміха­ючись гірко: - Це най­го­ловніша при­чи­на, що ви­роб­ляє те­пер більше слуг, як лю­дей, що за­ти­рає чим­раз більше гордість і оригінальність і тво­рить пле­бей­ськість!

***

Гарно, пре­гар­но жи­веться, відко­ли він тут. Від йо­го віє іншим ду­хом, свобідним, пов­ним охо­ти до жит­тя, віри в кра­щу бу­дучність; я ска­за­ла би: і б'є сон­цем…

Не знаю, але ко­ли прис­лу­ху­юся йо­му, то мені здається, що те, що він го­во­рить, я десь уже раз чу­ла або зна­ла са­ма з се­бе. Мені май­же все знай­оме, що він го­во­рить, так мов­би він був мною, ли­ше дос­ко­налішим, з більшим довір'ям до влас­них сил і з більшою по­гор­дою до рабст­ва і не­мочі.

Не бо­юся йо­го більше. Про­тив­но, маю навіть до нього сліпе довір'я, хоч суп­ро­ти йо­го я не та­ка сміли­ва, як суп­ро­ти Оря­ди­на. Оповідаю йо­му не раз стільки, прос­то ду­маю вго­лос пе­ред ним. А він слу­хає, слу­хає… май­же за­ду­мається або за­ди­виться ку­дись да­ле­ко впе­ред се­бе, і тоді люб­лю на йо­го ди­ви­ти­ся, тоді йо­го очі такі сіяючі, я ска­за­ла би щас­ливі. Чи він знає, що во­ни в йо­го так сіяють? В йо­го то­ва­ристві я спокійна і пев­на, зовсім так, мов­би ма­ла пе­ресвідчен­ня, що мені не ста­неться ані чо­го бо­лю­чо­го, ані ме­не не оби­дить ніхто. Я і слу­хаю йо­го, ко­ли він мені що ра­дить, і пос­лух той не має для ме­не нічо­го по­ни­жа­ючо­го. Він на­ле­жить до тих лю­дей, що ані своїх га­док не на­ки­ду­ють ніко­му, ані не об­ма­ню­ють ніко­ли. Я по­ми­ля­ла­ся, ко­ли ду­ма­ла спер­шу, що в йо­го не­ма національно­го по­чут­тя; про­тив­но, він чується хор­ва­том «ду­шею і тілом», але за­те йо­го вра­жає май­же не­ми­ло моя не­на­висть до по­ляків.

- Не лиш я од­на не­на­вид­жу їх, - відповіла я йо­му, - ми всі ук­раїнці не мо­же­мо їх лю­би­ти та­кою лю­бов'ю, як, напр., про­чих слов'ян, во­ни наші най­тяжчі во­ро­ги.

- Я ро­зумію, що лю­би­ти не мо­же­те їх, - відповів він, - але мені здається, що та­ка сліпа не­на­висть - то зви­чай­но до­каз інте­лек­ту­альної не­мочі. Ко­ли б ук­раїнці ста­ли завт­ра сильні, то во­ни за­раз пе­рес­та­ли би не­на­видіти по­ляків. Не так?

- Може, й так! - відповіла я. - Але по­ки що відчу­ваю для них більше не­на­висті, як по­ва­жан­ня. Во­ни по­ни­жа­ють нас, а цього годі відчу­ва­ти!

- То не да­вай­те­ся по­ни­жа­ти! Це за­ле­жить прецінь цілком від вас. До­ведіть їх пра­цею до то­го, щоб во­ни вас яко своїх во­рогів по­ва­жа­ли, бо інак­ше: «Wer sich zum Wur­me krummt, darf nicht kla­gen, dab er zert­re­ten wird» [89] - як ка­же десь Кант цілком спра­вед­ли­во.

- То прав­да, - відповіла я, - але ота прав­да бо­лить ме­не…

Ясними погідни­ми дня­ми хо­ди­мо на про­гульку да­ле­ко по­за місто: пані Мар­ко, Ок­са­на, я і він. На моє жа­дан­ня оповідає він про мо­ре і йо­го кра­су, а за те я му­шу йо­му оповіда­ти, ко­ли йде­мо, вдвійці, про своє ми­ну­ле жит­тя. Од­но­го яс­но­го, ду­же гар­но­го дня пе­ред ве­чо­ром вер­та­ли ми знов удвійці, тро­хи відда­лені від пані Мар­ко і Ок­са­ни, і я оповіда­ла йо­му на йо­го жа­дан­ня знов щось із моєї «ми­нув­ши­ни». Врешті ска­за­ла, усміха­ючись:

- Вже не знаю, що оповіда­ти!

- Так ви оповіли мені вже все? - спи­тав і вп'ялив свої ве­ликі очі пов­но на ме­не.

- Все.

- Все? - спи­тав ще раз з чуд­ним при­тис­ком. Пе­ред моєю ду­шею ста­нув на­раз Оря­дин, і я, бог знає чо­му, спа­леніла. Не підво­дя­чи до йо­го очей, відповіла не­пев­ним го­ло­сом: «Все, про що мож­на го­во­ри­ти». А він не пи­тав більше; за­тяв­ся і мов­чав. Тро­хи зго­дом при­лу­чив­ся до Ок­са­ни і пішов з нею ско­рим кро­ком впе­ред, по­ли­ша­ючи ме­не і пані Мар­ко да­ле­ко за со­бою. В хаті і при світлі ви­дав­ся мені та­ким, як в