Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

Вони поспіхом спустилися по сходам. Джейн схватила шубу, і вони вибігли на вулицю. Там, де впали запальні бомби були вогнища і палав сусідній будинок. Бігли чоловіки, наглядачі та поліція, і лунали накази. Ви не могли бачити літаки, але сотня прожекторів носилися по небу. Зенітки стріляли несамовито.

- Ми повинні бігти, - сказав Роджер.

- Я не можу бігати на цих підборах.

- До біса ваші підбори.

Він взяв її за руку і потягнув за собою. Найближчим сховищем було те, що поруч з Хорсферрі Роуд, де знаходилися дружина і діти Ноббі, і саме туди він хотів піти, але в темряві було нелегко знайти дорогу. Вони проходили повз розпливчастих і таємничих фігур, людей, що поспішають, як і вони самі поспішали, і в темряві вони були схожі на пурхаючих безформних шматків ночі. Раптово вони почули попереду зловісний, страхітливий свист падаючої бомби.

- Падай долілиць, - закричав Роджер.

Щоб пояснити, що він має на увазі, він ляснув Джейн по спині, і вони обидва розтягнулися на весь зріст на тротуарі. Бомба впала, і гуркіт був оглушливим. На мить Джейн здалося, що вона задихнеться.

- Все гаразд, піднімайтесь, - сказав Роджер.

- Я не хочу вставати. Мені дуже зручно тут.

- Піднімайся, дурепа.

Він грубо підняв її на ноги. Вона пригорнулася до нього, і він зрозумів, що вона сильно вражена. Її голос звучав не так, як її власний, коли вона заговорила.

- Я думала, що ми були для цього тоді, Роджере.

- Занадто задушливо для відпочинку, чи не так? - похмуро сказав він. - Виродки!

- Я не знаю, чому у мене немає серцевого нападу. Я ніколи в житті не була так налякана.

- Ходімо. Я думаю, нам доведеться піти в обхід. Дорога перед нами заблокована.

Раптом Джейн різко скрикнула.

- Що сталося?

- Почекай хвилинку, я дещо забула.

Перш ніж він встиг зупинити її, вона скинула туфлі, підібрала спідниці і помчала назад в будинок, який вони тільки що покинули. Він не міг собі уявити, навіщо вона побігла. Він намацав її туфлі. На мить він розгубився; він боявся йти за нею, щоб не упустити її в темряві; краще було почекати там, де він був. Він сильно хвилювався. Минуло кілька хвилин, і він відчайдушно занепокоївся. Він вже збирався повертатися, щоб спробувати знайти її, коли вона прибігла. Вона була задихана. Він побачив, що вона щось несла.

- Я забула своє обличчя, - мовила вона, важко дихаючи - Я туди дісталася просто вчасно, будинок у вогні.

- Ви хочете сказати, що повернулася за своєю клятою косметикою, - крикнув він їй. - Вас могли вбити.

- У мене повинно було бути моє обличчя.

Він був настільки злий, що він ледве не вдарив її; але він цього не зробив: абсурдність цього раптово вразила його, і він вибухнув гучним сміхом.

- Не стійте там і не смійтеся, як дурень, - роздратовано вигукнула вона. - Давайте дістанемося до цього клятого сховища. Я до смерті налякана.

- Я не вірю жодному слову. Ви хоробра як лев.

- У мене повинно було бути моє обличчя, ідіот, бомба чи не бомба. А я зіпсувала пару абсолютно нових шовкових панчіх і більше не зможу їх купити. Що за життя!

Вона притулилася до Роджера, надягаючи спочатку одну туфлю, потім іншу.

- Тепер, коли у вас є косметика, можливо, ви хотіли б накрасити губи.

- Не будьте клятим дурнем, як я можу в непроглядній темряві?

- Якщо ви цілком готова, тоді давайте рухатися далі і до біса швидко.

- Якщо ви хочете бігти, любий, то біжіть. Я і сама благополучно знайду дорогу.

- Якщо я почую ще щось з ваших губ, я так лясну вам по щелепі, що ви тиждень не зможете говорити.

- Говорите як справжній джентльмен, - сказала вона.

Здавалося, настало затишшя, і вони пішли по темних моторошних вулицях. Прожектори неспокійно носились по небу.

- Наліт закінчився? - запитала вона.

- Літаки пролетіли. Іншої хвилі не буде протягом кількох хвилин.

Вони зробили один або два неправильні повороти, але врешті-решт дійшли до сховища. Два чи три наглядачі стояли надворі, і один з них відкрив їм двері. Сховище було великим, з кількома кімнатами, і воно було переповнено людьми. Деякі, намагаючись заснути, лежали на матрацах або ковдрах, а деякі - на голому бетоні; інші сиділи на стільцях та розкладних стільцях. Інші крім того їли і пили, а група з чотирьох чоловіків, сидячи на підлозі, грала в карти. Інші тупо читали газети. Жінки балакали напівголоса, і багато хто в’язав. Були хлопчики і дівчатка та діти на руках. Було спекотно і смерділо. Джейн на мить зупинилася, коли затхлий сморід людства атакував її ніздрі.

- Сморід, - сказала вона. - Я не зможу цього терпіти.

- Нісенітниця. Ви звикнете до цього за хвилину.

Він просунувся вперед, бо хотів знайти пані Кларк і перекласти на неї піклування за Джейн, щоб він міг повернутися до Військового міністерства. Він боявся, що його уразили. Він озирався скрізь і у другій кімнаті побачив Ноббі з дружиною та дітьми. Вони знайшли собі куточок, і двоє дітей лежали поруч на ковдрах.

- Тільки погляньте хто тут, - промовив Ноббі, коли вони з Джейн пробралися до нього.

Він підскочив і віддав честь.

- Це моя сестра. Її будинок щойно розбомбили, тому я подумав, що приведу її сюди.

- Моя люба, я все втратила, - бадьоро сказала Джейн, оскільки вона потискувала руку пані Кларк. - У мене немає нічого, окрім одягу, в якому я стою, і, дякуючи Богу, мого обличчя.

Діти сіли на їх ковдрах і дивились на розмальовану жінку в її фантастичному одязі.

- Хто це, мам? - спитав маленький хлопчик.

- Так ось, Ерні, ви лягаєте спати, - різко сказала мати.

- Мені не спиться.

- Закрийте очі, любий, і зробіть вигляд, що ви сонний, і ви незабаром заснете.

Джейн подивилася на нього з незворушним обличчям і навмисне кліпнула йому оком. Він роззявив рота і втупився на неї у переляканому здивуванні. Джейн дали місце де сісти, і пані Кларк запропонувала їй чашку чаю.

- У мене є