Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Боїшся, – зітхнула сестра. – КДБ ти й досі боїшся.

– Так, авжеж, – просто підтвердив він.

– І навіть після того, як…

– Зрозумій, Лідо: хоча мама у нас одна була, тим не менш, це не твого, а мого батька розстріляли! Отож як мені не боятися, що якось і нас усіх… і мене, й Агату, і нашого Спартака?..

Сестра зміряла брата нищівним поглядом і просичала крізь зуби:

– Ти от що… не лізь до мене зі своїми страхами, бо ще біду накличеш!..

– А ти поводься обачніше.

– Не вчи мене жити.

– Давай не будемо! У нас усе ж таки мама померла.

– Гаразд, не будемо, – погодилася Ліда. І пішла в залу до гостей, які вже встигли порозсідатися за довгим столом.

* * *

Пом’янули Галину Опанасівну як слід.

Та чого там скромничати: кращих поминків ніхто з присутніх просто не міг пригадати! Усе відбулося настільки зразково, що прискіпатися хоч би до чогось не було жодної можливості. Й хоча Андрій у глибині душі побоювався, що його Агата з якоюсь дрібничкою обов’язково не впорається, побоювання вийшли абсолютно марними. Дружина і місце на Берковцях для спочилої свекрухи вибила, можна сказати – королівське, і в Покровській церкві на Пріорці зі священником про все домовилася. І чи не найголовніше: мобілізувавши дівчат-співробітниць на приготування поминальної трапези, разом з цими «поварихами» приперла до їдальні такі огромезні сумки, що директорка закладу зауважила крізь губу:

– Ну знаєте, моя мила!.. Ви ж і у нас щось мусите замовити хоч би заради пристойності, а то все з собою і з собою… Ні-ні, це нікуди не годиться.

– Не переймайтеся, замовимо, – заспокоїла директорку Агата. – Он подивіться лишень, скільки гостей понаїхало.

І дійсно, вільних місць за довгим (через всю обідню залу) столом просто не лишилося, тому поїли все, що принесли в сумках Агата з дівчатами, а назамовляли ще більше. Отож задоволеними лишилися всі. Головне, що гостям дуже сподобався не тільки сам Андрій, але і його дружина також. Бо навіть прощаючись, дехто затримувався разом з ним у тамбурі й шепотів так, щоб інші ненароком не почули:

– Послухай сюди, Андрійчику… Ото я тебе вперше у житті бачу, то скажу чесно: надумати встиг про тебе всяке! Бо як дізнався, що син Галини Опанасівни на жидівці оженився… ох, чого тільки не подумаєш, почувши про таке! А тепер я все зрозумів: ти на ній оженився, бо господиня вона у тебе – м-м-м!.. Таких і серед наших нечасто знайдеш, от що я тобі скажу. Так-так. І ти чоловік хороший, і вона у тебе. Ви обоє – чудова пара! От тільки синок ваш… Ох-х, паскудник!.. Ох-х, підвів!.. Це ж треба так зазнатися, щоб до власної бабусі!..

– Та за кордоном він. За кордоном, я ж казав…

– Та я знаю, що казав! Все одно негарно. Але давай не будемо. Нема вже на світі Галини Опанасівни, отож давай не будемо.

– Так, не будемо, – зітхав Андрій сумно.

– Тим паче що ви з Агатою – просто чудова пара! Я за вас радий, що нарешті з вами познайомився… Ну що ж, будете у нас на Житомирщині – обов’язково заходьте у гості! І навіть із цим вашим… зі Спартаком, з паскудником цим розгильдяйським, заходьте. Зайдете, як будете у нас, га?..

– Зайдемо, авжеж! Неодмінно зайдемо, – запевняв він.

– Ну, от і добре. Бувай здоровий.

– І вам усім не хворіти.

Про одне лише шкодував Андрій: не було серед гостей такої собі Клавдії Осташко – дуже давньої та дуже вірної маминої подруги. Загалом, Галина Опанасівна не любила згадувати про все пережите до війни, виходячи з гранично простого принципу: менше знаєш – міцніше спиш. Тим не менш, хоча на відвертість її пробивало дуже нечасто, але бувало й таке. Отож Андрій знав, що якби не ця Клава, то не втекли б вони з матір’ю від чекістів, які вже їхали до Хомутця, щоб заарештувати сім’ю Федора Сивака – особистого тілоохоронця самого товариша Косіора.

Отож було б дуже добре, якби серед гостей була ця сама тітка Клавдія. Але, на жаль, не судилося: доля їхньої рятівниці склалася не найкращим чином. Спершу на війні загинули її чоловік та старший син, потім молодший продався фашистам за пайку сірого хлібу. Після війни доля над Клавдією несподівано змилостивилася – вона навіть вискочила заміж за житомирського хлопця. Однак далі сліди їхні загубилися. В Житомирі лише ходили чутки, що нового чоловіка Клавдії нібито відрядили працювати кудись на Західну Україну, а там їх обох упіймали та замордували на смерть криваві недолюдки-бандерівці.

Годі й казати: хорошим людям вижити нелегко, зате всяка паскуда виживає дуже навіть запросто! І не просто виживає, але й виживає з шиком і блиском!!! І треба ж, щоб їхній з Агатою синочок зганьбив батьків ну просто на рівному місці!.. Знічев’я, можна сказати, зганьбив.

Андрій навіть гидливо поморщився, думаючи про це.

Річ у тім, що на похорон «любої бабусі Гапки» і, відповідно, на поминки також Спартак не з’явився тому, що перебував за кордоном. У своєму КПІ він навчався з такою самою легкістю, як і в школі – на самі лише п’ятірки. А тому був навіть цим… як там його?.. Ну авжеж – Ленінським стипендіатом. Отож коли на літніх канікулах із студентів їхнього інженерно-фізичного факультету сформували групу, яка в рамках міжвузівського обміну відправилася на два тижні до Чехословаччини, Спартак цілком природно опинився серед щасливчиків. За перший тиждень їхня група мала відвідати Прагу, Карлови Вари, Маріанські Лазні, Пльзень та Братиславу. Весь другий тиждень був присвячений перебуванню у Брненській вищій технічній школі, зі студентами якої, власне, й відбувався обмін. Оскільки в ці дні місто Брно приймало міжнародну технічну виставку «Fond-Ex – 1983», на неї теж планувався студентський «десант». Так, програма була насиченою.

Про смерть бабусі онук дізнався телефоном на сьомий день закордонної поїздки, перебуваючи у Братиславі. Ясна річ, Андрій просто не міг не попросити його кинути свою групу і всіма правдами й неправдами повернутися з Чехословаччини додому. Однак усе розбилося об одне-єдине просте запитання:

– І як ти собі це уявляєш, тату?

Тільки тут Андрій остаточно усвідомив, що це й справді неможливо, а його прохання виглядає, щонайменше, нерозумним. Та й загалом, на похороні цілком вистачить його з Агатою присутності. А синок?.. Якщо нагородили його поїздкою за кордон – нехай так і буде!

Отож він промимрив:

– Ну гаразд, тоді сиди собі там у своїй Пльзені чи