Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Вона мене відпускає і ми разом вилазимо на маленький беріжок з цього боку дороги. Я знову хапаюся за шию і ми лежимо там якийсь час, і віддихуємся. Іскри та блискавки припиняються і пан Прентіссмолоччий смикається в болоті.

— Я боялася… — каже Віола між глибокими подихами, — …вся ця вода навколо… — подих, — …що ми з тобою підемо за ним… — подих, — …але він збирався порізати…

Я стаю, нічо не кажучи, мій Шум зосереджений, мої очі на ножі. Я йду просто до нього.

— Тодде… — каже Віола.

Я піднімаю ножа і стаю над ним.

— Він мертвий? — питаюся я, не дивлячись на Віолу.

— Та не мав би бути, — каже вона. — Це був просто розряд із…

Я піднімаю ножа.

— Тодде, ні!

— Дай мені причину тебе вбити, — кажу я, ніж іще вгорі, ще дивлюся на нього.

— Ти не вбивця, Тодде, — каже вона.

Я розвертаюся до неї, мій Шум реве як звір.

— Не КАЖИ ЦЬОГО!!! Ніколи НЕ КАЖИ ЦЬОГО!!!

— Тодде, — каже вона, рука простягнута, голос заспокійливий.

— Через МЕНЕ ми в цьому всьому! Вони шукають не ТЕБЕ! Вони шукають МЕНЕ! — я повертаюся до пана Прентіссамолоччого. — І якшо я зможу вбити одного з них, може ми…

— Тодде, ні, послухай мене, — каже вона, підходячи блище. — Слухай мене! — Я дивлюся на неї. Мій Шум такий потворний і лице таке скривлене, шо вона трошки вагається, але таки робить ще крок уперед. — Послухай мене, я маю щось тобі сказати.

А тоді з неї виливається більше слів, ніж я чув до цього.

— Коли ти мене знайшов, там на болоті, я тікала від того чоловіка, Аарона, вже чотири дні, і ти був другою людиною, котру я бачила на цій планеті, і ти прийшов до мене з точно таким ножем, так що для мене ти тоді здавався точно таким самим, як він.

Її руки ще дотепер підняті, ніби я — то кінь пана Прентіссамолоччого, якого треба заспокоїти.

— Але ще до того, як я зрозуміла, що відбувається з Шумом, і Прентісстауном, і з чим там ще у вас щось відбувається, я вже знала, хто ти є. Людям видно, Тодде. Люди бачать, що ти не зможеш заподіяти їм шкоди. Що ти не такий.

— Ти вдарила мене гілкою в лице, — кажу я.

Вона впирає руки вбоки.

— Ну а ти чого чекав? Ти йшов на мене з ножем. Але я ж тебе вдарила не так сильно, аби щось зробити, правда ж?

Я нічо не кажу.

— І я мала рацію, — каже вона. — Ти перев’язав мою руку. Ти врятував мене від Аарона, хоч і не повинен був. Ти забрав мене з болота, де я б загинула. Ти заступився за мене перед тим чоловіком у саду. Ти пішов зі мною, коли треба було залишити Дальній Кут.

— Ні, — тихо кажу я. — Ні, ти неправильно прочитала все. Нам треба було тікати просто тогошо я не міг…

— Я думаю, що нарешті починаю розуміти історію, Тодде, — каже вона. — Чому вони так наполегливо женуться за нами? Чому ціла армія йде за тобою через міста, річки, рівнини, по цілій дурній планеті? — вона показує на пана Прентіссамолоччого. — Я чула, що він сказав. Ти не думав, чому вони так сильно тебе хочуть зловити?

Прірва в мені робиться чорнішою і темнішою.

— Бо я не такий як вони.

— Точно!

Я здивовано дивлюсь на неї.

— І чого ж це добрі новини? За мною йде армія, котра хоче вбити мене, бо я не вбивця.

— Неправильно, — каже вона. — За тобою йде армія, котра хоче зробити тебе вбивцею.

— Га? — кліпаю я.

Вона підходить ще на крок уперед.

— Вони хочуть перетворити тебе на такого чоловіка, який їм потрібен…

— Хлопчика, — кажу я, — ще не чоловіка.

Вона відмахується від цього.

— Якщо вони зможуть витерти з тебе все хороше, що в тобі є, ту частину тебе, яка не вбиває, то вони переможуть, хіба ти не розумієш? Якщо вони зможуть це зробити з тобою, то зможуть зробити це з будь-ким. І вони переможуть. Вони переможуть!

Вона вже біля мене і простягує руку, і кладе її на мою долоню, ту, яка дотепер тримає ножа.

— Ми їх переможемо, — каже вона. — Ти їх переможеш, коли не станеш тим, ким тебе хочуть зробити.

Я стискаю зуби.

— Він убив Бена і Кілліана.

— Ні, він сказав, що їх убив, — хитає головою вона. — А ти йому повірив.

Ми дивимся на нього. Він більше не смикається.

— Я знаю таких хлопців, — каже вона. — Такі хлопці були навіть на космічному кораблі. Він брехло.

— Він чоловік.

— Як ти можеш це казати? — питає вона, її голос нарешті став різкий. — Як ти можеш далі казати, що він чоловік, а ти ні? Просто через якийсь дурний день народження? Якби ти був звідти ж, звідки я, тобі б уже було чотирнадцять років і один місяць!

— Я не відтам, відки ти! — кричу я. — Я віцци і тута воно так працює!

— Ну, тут усе працює неправильно, — вона вітпускає мою руку і стає на коліна біля пана Прентіссамолоччого. — Ми його зв’яжемо. Ми його зв’яжемо, міцно і надійно, і заберемося звідси подалі, добре?

Я не відпускаю ніж.

Я ніколи не відпущу ніж, шоб вона не сказала, якби вона це не сказала.

Вона піднімає голову і дивиться навколо.

— Де Манчі?

О ні.

Ми знаходимо його в кущах. Він гарчить на нас бесслів, просто гарчить як тварина. Його праве око закрите і в нього кров навколо рота. Не з першого і не з другого разу, але я його ловлю, а Віола дістає свій чудомедипак. Я тримаю його, а вона заставляє його проковтнути таблетку, від якої його тіло м’якне, а тоді вона чистить його зламані зуби і накладає мазь на око. Вона перев’язує його і він здається таким маленьким і побитим, шо коли він каже «То-од?» через запамороченя і запухле око, я притискаю його і трохи так сижу, під кущами, на дощі, а Віола все перепаковує і дістає мій рюкзак із болота.

— Усі твої речі мокрі, — через деякий час каже вона. — А вся їжа пропала. Але книжка в пластику. З книжкою все добре.

І від думки про то шо моя мама знала, який боягуз в один день виросте з її сина, мені хочеться викинути книжку в річку.

Але я не викидаю.

Ми йдемо зв’язувати пана Прентіссамолоччого його власною мотузкою і виявляємо, шо електрошок відірвав дерев’яний приклад від його рушниці. Шкода, бо вона би могла нам пригодитися.

— А чим то ти його шокувала? — питаюся я, дихаючи як ковальський міх, коли ми тягнемо його до