Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— То пристрій, який має передати кораблю інформацію про те, де саме на планеті я перебуваю, — каже вона. — Ледве його розібрала.

Я встаю.

— І як тепер твій корабель буде знати, де ти є?

— Будемо сподіватися, що в Притулку щось знайдеться, — знизує плечима вона.

Я дивлюся, як вона йде до своєї торби і піднімає її. Я дуже сподіваюся, шо Притулок буде бодай наполовину такий, як вона чекає.

Ми йдемо. Пан Прентіссмолоччий був правий на рахунок тупості ходіня по дорозі, такшо ми відходимо від неї на двацять чи трицять метрів, з іншого боку від річки, але пробуємо йти так, аби бачити дорогу. Ми почерзі несемо Манчі, а ніч швидко минає.

Говоримо небагато.

Бо вона ж може бути права, нє? Ну, окей, може армія женеться не тільки за мною, може якшо вони можуть заставити мене приєднатися — то будького зможуть заставити. Може я їм просто як перевірка, хто його знає, ціле містечко поїхало настільки, шоби в це повірити.

Якшо один упаде — ми всі впадемо.

Але якось це, раз, не пояснює, чого Аарон за нами женеться, а два, я ото чув, як вона збрехала, нє? Її слова звучали гарно, але хто його знає, чи вона не придумує правду, перед тим як її казати?

Бо я ніколи не буду в армії мера Прентісса, так і знайте, не після того, шо він зробив з Беном і Кілліаном, правда була в Шумі пана Прентіссамолоччого чи ні, такшо тута вона капець як помиляється. Шоби вони не хотіли, якаби в мене не була слабкість через тошо я не можу вбити людину, навіть коли вона заслуговує смерті, не поміняє того шо я стану чоловіком. Так буде, бо як інакше жити?

Північ минає, а мені лишається двацять п’ять днів і міліон років до того шоби стати чоловіком.

Бо якби я вбив Аарона, він би не сказав меру Прентіссу, де мене в останнє бачив.

Якби я міг убити пана Прентіссамолоччого на фермі, він би не привів людей мера до Бена і Кілліана і не доживби до того, аби поранити Манчі.

Якби я був убивцьою, хоть трошки, я міг би лишитися і помогти Бену з Кілліаном захищатися.

Може, якби я був убивцьою, вони би були живі.

А на таке я без проблем готовий.

Я буду вбивцьою, якшо треба буде.

От подивитеся.

Земля стає горбистішою, крутішою, річка знову починає прорізати каньйони. Ми трохи відпочиваємо під скеляним обвалом і їмо решту їжі, яка не зруйнувалася в бійці з паном Прентіссоммолоччим.

Я кладу Манчі собі на коліна.

— Шо було в тій таблецці?

— Трошки людського болезаспокійливого, — каже вона. — Сподіваюся, не забагато.

Я провожу рукою по його шерсті. Він теплий і сплячий, такшо принаймі дотепер живий.

— Тодде… — каже вона, але я її зупиняю.

— Я хочу зараз іти так довго, як лише вийде, — кажу я. — Я знаю, шо нам тре’ поспати, але давай іти, доки більше не зможемо йти.

Віола чекає хвилину, а тоді каже «Добре», і ми більше нічо не кажем, просто доїдаємо решту їжі.

Дощ падає цілу ніч, поки ми йдем, і нема гіршого шуму чим дощ в лісі, коли міліярд капель капає з міліярда листків, річка розлилася і реве, багно чавкає в нас під ногами. Час відчасу я чую далекий Шум, може від лісових створінь, але їх ніколи невидно, вони завжди пропадають коли ми підходимо блище.

— Тут є для нас небезпека? — питає мене Віола, піднімаючи голос через дощ.

— Ще й яка, — кажу я. І показую на Манчі на її руках: — Він ще не проснувся?

— Ще ні, — стурбовано каже вона. — Сподіваюся, я…

От настільки ми неготові, коли обходимо ще одну скелю і бачимо табір.

Ми обоє відразу зупиняємся і бачимо то шо перед нами, ясно як день.

Вогонь горить.

Свіжозловлена риба висить на тичці над ним.

Чоловік нахиляється над каменем, зіскоблюючи луску ще з одної риби.

Той чоловік дивиться на нас, коли ми виходимо до табору.

Моментально, ніби коли я зрозумів, шо Віола дівчинка, хоть ніодної дотоді не бачив, я за секунду, яка мені потрібна, аби дотягнутися до ножа, знаю, шо він узагалі не чоловік.

Він спекл.

25. Убивця

Світ перестає крутитися.

Дощ перестає литися, вогонь перестає горіти, моє серце перестає битися.

Спекл.

Нема більше спеклів.

Вони всі повмирали на війнах.

Нема більше спеклів.

Але от один із них стоїть просто переді мною.

Він високий і худий, ніби на тих відиках, які я бачив, біла шкіра, довгі пальці і руки, рот на середині лиця, де його не мало би бути, вуха мотиляються на рівні щелепи, очі чорніші за болотні камені, замісь одягу росте лишайник і мох.

Прибулець. Настільки прибульний, наскільки взагалі можна.

Срака-гузиця.

З таким успіхом можна зіжмакати відомий мені світ і викинути геть.

— Тодде? — каже Віола.

— Не рухайся, — кажу я.

Бо через звук дощу я чую Шум спекла.

Там нема ясних слів, тільки картинки, вони всі дивно скривлені, кольори неправильні, але це картинки мене і Віоли, як ми стоїмо перед ним, обоє шоковані.

Картинки ножа, який зараз витягнутий в моїй руці.

— Тодде, — каже Віола, а в її голосі трохи чути пересторогу.

Бо в його Шумі є ще більше. Там є почутя, які накочують через перешкоди.

Почутя страху.

Я відчуваю його страх.

Добре.

Мій Шум червоніє.

— Тодде, — знов каже Віола.

— Досить казати моє ім’я, — кажу я.

Спекл повільно піднімається з того місця, де він чистив рибу. Він зробив собі табір під ще одною скелею, біля підніжя невисокого горба. Там доста сухо, я бачу торби і рулон моху, який має бути йому за ліжко.

А ще шось блискуче і довге сперте на камінь.

Я бачу, як Спекл зображає це в свому Шумі.

Це спис, яким він ловив рибу в річці.

— Не смій, — кажу я йому.

Я секунду думаю, але лише секунду, наскільки ж ясно я це все розумію, наскільки ж чітко я бачу, як він стоїть в ріці, як легко його читати, хоть там самі лише картинки.

Але секунда минає за мить.

Бо я бачу, як він думає, аби стрибнути за списом.

— Тодде! — каже вона. — Поклади ножа.

І він стрибає.

І в тойже час я стрибаю.

(От подивитеся.)

— Ні! — я чую, як це кричить Віола, але мій Шум реве заголосно, аби я почув це голосніше чим шепіт.

Бо всьо про шо я думаю, коли біжу через табір, з ножем наготові, несусь на спекла, який, коли спотикається по дорозі до свого списа, то ніби складається з самих костлявих колін і ліктів, всьо про шо я думаю і посилаю до нього у свому червоному, червоному Шумі — то картинки і слова і почутя, всього шо я знаю, всього шо зі мною сталося, всіх разів, коли я не зміг використати ножа, кожна частинка мене волає…

«Я тобі покажу, хто тута вбивця».