Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Я розумію, шо він слабший за мене.

— Тодде, припини! — я чую, як кричить Віола.

Він відповзає від мене і я б’ю його в бік голови кулаком, і він такий легкий, шо це збиває його з ніг, і він падає на купу каміння, і його рот робить шиплячий звук, і з його Шуму вилітає жах і паніка.

— ПРИПИНИ! — кричить Віола. — Ти що, не бачиш, який він наляканий?

— Так і має бути! — кричу я у відповідь.

Бо тепер мій Шум уже не зупинити.

Я підхожу до нього і він пробує відповзти, але я хапаю його за його довгу білу кісточку і стягую його на землю з каміння, і він видає жахливий голосячий звук і я наготовлюю ножа.

А Віола, певно, десь поклала Манчі, бо вона хапає мене за руку і тягне назад, аби я не порізав спека, а я штовхаюся в неї своїм тілом, аби струсити її, але вона невідпускає, і ми обоє відлітаємо від спекла, котрий заховався за камінь і закрив руками лице.

— Відпусти мене! — кричу я.

— Будь ласка, Тодде! — кричить вона у відповідь, тянучи і викручуючи мою руку. — Будь ласка, припини це!

Я вигинаю свою руку в інший бік, а вільною відпихаю її геть, і коли я повертаюся, то спекл уже розпластаний на землі…

Тянеться до списа…

Його пальці на кінчику…

І вся моя ненависть вибухає всередині мене як вулкан повністю червона…

І я падаю на нього…

І я вбиваю ніж в його груди.

Ніж заходить зі хрускотом, повертається вбік коли вдаряється в кістку, а спекл кричить найстрашнішим, найстрашнішим звуком, і темночервона кров (червона, вона червона, в них кров червона) вибризкує з рани коли він піднімає довгу руку вверх і проводить по мому лиці, і я забираю руку, і я знову його б’ю, і протяжний скрипучий звук виривається з його рота разом із голосним ґольґанням, а його руки і ноги ще б’ються навколо нього і він дивиться на мене своїми чорними, чорними очима, а в його Шумі повно болю, і здивуваня, і страху…

І я повертаю ножа…

І він не вмирає і він не вмирає і він не вмирає…

І зі стогоном і дрожем він помирає.

І його Шум повністю припиняється.

Я глитаю клубок і дістаю ножа і бреду собі назад через багно.

Я дивлюся на свої руки, на ножа. Кров усюди на всьому. Ніж покритий нею, навіть ручка, обидві мої долоні, і мої руки, і мій одяг спереду, і трохи на лиці, але я її стираю змішуючи з моєю власною кров’ю з подряпини.

Навіть коли зверху паде дощ, крові більше, ніж здається можливим.

Спекл лежить там, де я…

Де я його вбив.

Я чую, як Віола видає звуки, ніби вона задихається і хапає повітря, і я дивлюся на неї, і коли я дивлюся, вона здригається.

— Ти не знаєш! — кричу я на неї. — Ти нічо не знаєш! Вони почали війну. Вони вбили мою маму! Всьо це, всьошо сталося, це всьо через них!

А тоді я блюю.

І продовжую блювати.

А коли мій Шум починає заспокоюватися, я знову блюю.

Моя голова біля землі.

Світ зупинився.

Світ не запускається.

Від Віоли не чути нічо крім її тишини. Я відчуваю, як мій рюкзак врізається в мою шию, коли я нахиляюся вперед. Я не дивлюся на спекла.

— Він би нас убив, — нарешті кажу я, говорячи в землю.

Віола нічо не каже.

— Він би нас убив, — знову кажу я.

— Він був нажаханий! — кричить Віола, її голос ламається. — Навіть я бачила, як йому було страшно.

— Він тягнувся по спис, — кажу я, піднімаючи голову.

— Бо ти пішов на нього з ножем! — тепер я її бачу. Її очі широко росплющені і посоловілі, ніби тоді коли вона замкнулася в собі і почала хитатися.

— Вони вбили всіх у Новому Світі, — кажу я.

Вона ошаліло хитає головою.

— Ти ідіот! Ти тупий блядський ІДІОТ!

Вона не сказала «блінський».

— Скільки вже разів виявлялося, що те, що тобі кажуть — неправда? — каже вона, задкуючи від мене навіть далі, її лице смикається. — Скільки разів?!

— Віоло…

— Хіба не всі спекли загинули на війні? — каже вона, і Господи, який же наляканий у неї голос. — Хіба ні?

І остатки моєї злості виливаються з мого Шуму, коли я розумію, шо знову був дураком…

І я розвертаюся до спекла…

І бачу табір…

І бачу рибу на тичках…

І (ні ні ні ні ні) я бачу страх, який ішов від його Шуму…

(Ні ні ні будьласка ні.)

І мені вже нема чим блювати але мені треба проблюватися…

І я вбивця…

Я вбивця…

Я вбивця…

(Ох, будьласочка ні) я вбивця.

Я починаю труситися. Я починаю труситися так сильно, шо не можу стояти. Я розумію, шо кажу «Ні» знову і знову і знову і страх у його Шумі продовжує відлунювати навколо мого і від цього нема куда тікати, він просто там і там і там і я трушуся так сильно, шо не можу навіть стояти навкарачках, і я падаю в багно, і я ще бачу кров усюди і дощ її не змиває.

Я міцно-преміцно закриваю свої очі.

І тільки чорнота.

Тільки чорнота і ніщо.

І знову я все зруйнував. Я знову всьо зробив не так.

Десь далеко-далеко я чую, як Віола каже моє ім’я.

Але то так далеко.

А я один. Тута і завжди, один.

Я знову чую своє ім’я.

Здалеку, з величезної віцтані, я чую, як мене тянуть за руку.

І тільки коли я чую шматочок Шуму, який мені не належить, я відкриваю очі.

— Я думаю, їх там більше, — каже Віола мені на вухо.

Я піднімаю голову. У мому власному Шумі стільки сміття і жаху, шо важко чітко почути, а дощ падає, проливний як завжди, і я трачу цілий дурацький момент на то шоби подумати чи ми знову колись висохнемо, а тоді я чую, мурмотіня і шось нечітке в деревах, неможливо помітити, але воно там точно є.

— Якшо вони до цього і не хотіли нас убити, — каже Віола, — то тепер напевне захочуть.

— Треба йти, — я пробую встати на ноги.

Я ще трушуся, і не з першої чи другої спроби, але встаю.

Я ще тримаю ножа. Він липучий від крові.

Я кидаю його на землю.

Лице Віоли просто жахливе, воно згорьоване, і налякане, і нажахане, все через мене, все через мене, але якзавжди вибору немає, такщо я просто знову кажу «Треба йти» і йду забрати Манчі звіттам де вона його поклала на сухий клаптик біля укритя спекла.

Він ще спить і здригається від холоду, коли я його піднімаю і притуляюся лицем до його хутра і вдихаю його знайомий собачий запах.

— Швидше, — каже Віола.

І я повертаюся до неї і бачу, шо вона розглядається на всі боки, Шум ще шепоче зі всіх боків через ліс і через дощ, на її лиці дотепер переляк.

Вона знову