Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Заповіти 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіти"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заповіти" автора Маргарет Етвуд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 88
Перейти на сторінку:
подивилася на нього знизу вгору. Раніше ніколи не звертала на нього уваги, бо ж бачила переважно ззаду. Цей чоловік мав форму торпеди — широкий посередині, вузький зверху. Голився він неакуратно, мав щетину й подразнення.

— Я скоро вийду заміж, — сказала я. — За дуже могутнього Командора. Могутнішого за Полу… за Дружину Командора Кайла.

Трохи помовчала, щоб до нього дійшло, а тоді, як не соромно сказати, легенько поклала руку на його долоню, що тримала дверцята.

— Я подбаю про те, щоб ти отримав винагороду.

Він здригнувся, зарум’янився.

— Ну що ж… — промовив, хоча й без усмішки.

Я подумала: «То це так жінки влаштовують свої справи…» Якщо готові підлещуватися й брехати, відмовлятися від своїх слів. Я була сама собі огидна, але, як бачите, мене це не спинило, тож я знову всміхнулася, трішки підняла поділ спідниці й показала литки, втягуючи ноги до автівки.

— Дякую, — зронила. — Ти не пошкодуєш.

Він відвіз мене до старої школи, як я й просила, поговорив із Янголами, які її охороняли, і подвійні ворота розчахнулися, а мене завезли досередини. Я сказала водієві зачекати на мене: це швидко. Тоді повагом покрокувала до шкільної будівлі, яка зараз здавалася значно меншою, ніж тоді, як я її покинула.

Заняття вже закінчилися, мені пощастило, що Тітка Есті досі була там, хоча то могла бути й не удача. Вона сиділа за столом у своєму кабінеті, писала в зошиті. Коли я зайшла, підвела на мене очі.

— Це ж треба, Аґнес! Ти зовсім доросла!

Далі цієї миті я не планувала. Мені хотілося впасти на підлогу біля її ніг і ридати. Вона завжди була до мене добра.

— Мене змушують одружитися з жахливим, огидним чоловіком! — мовила я. — Та перш ніж це станеться, я себе вб’ю!

Тоді я справді заридала й упала обличчям у її стіл. До певної міри то було акторство, і, певно, погане, але щире, якщо ви мене розумієте.

Тітка Есті мене підняла, провела до стільця.

— Сядь, люба, — мовила вона, — і розкажи мені все.

Вона ставила запитання, які мала поставити. Чи подумала я, який позитивний вплив на моє майбуття може справити цей шлюб? Я сказала, що знаю все про переваги, але мені байдуже, бо майбуття в мене немає, принаймні такого. А інші кандидати? Можливо, я віддаю перевагу комусь іншому? Я сказала, що вони не кращі й однаково Пола затялася щодо Командора Джадда. Чи серйозно я говорю про те, щоб укоротити собі віку? Я сказала, що так і коли не зможу зробити цього до весілля, то точно зроблю потім і вб’ю Командора Джадда, щойно він мене хоч пальцем торкнеться. Ножем, сказала я. Горло йому переріжу.

Я говорила переконливо, щоб Тітка Есті бачила, що я на це здатна — на ту мить я справді у це повірила. Майже відчувала на руках кров, що лилася з нього. А тоді — свою власну кров. Майже бачила її, цей червоний серпанок.

Тітка Есті не сказала, що я дуже порочна, як зробила б Тітка Відала. Натомість вона мовила, що розуміє моє горе.

— Може, є інший спосіб, яким ти можеш долучитися до спільного блага? Можливо, ти маєш покликання?

Про це я забула, але тепер згадала.

— О, так! — вигукнула. — Так, маю. Мене покликано до вищого служіння.

Тітка Есті подивилася на мене довгим допитливим поглядом. Тоді спитала, чи може вона безгучно помолитися: їй потрібна настанова. Я дивилася, як вона складає руки, заплющує очі й схиляє голову. Я затамувала подих і сама почала молитися: «Господи, будь ласка, пошли їй правильну звістку!»

Нарешті вона розплющила очі й усміхнулася мені.

— Я поговорю з твоїми батьками. І з Тіткою Лідією.

— Дякую!

Я знову почала плакати, цього разу з полегшенням.

— Хочеш піти зі мною? — спитала вона. — До батьків.

— Не можу, — мовила я. — Вони замкнуть мене в кімнаті, а тоді дадуть ліків. Ви ж знаєте, так вони й зроблять.

Тітка Есті не заперечила.

— Інколи це на краще, — мовила вона. — Але, гадаю, не для тебе. Одначе залишатися тут, у школі, тобі не можна. Я не можу не пустити сюди Очей і не дозволити їм забрати тебе, щоб змусити передумати. Не треба до цього доводити. Краще ходи зі мною.

Вона, певно, оцінила Полу й вирішила, що та здатна на все. Тоді я не знала, звідки Тітка Есті мала цю інформацію про Полу, але тепер знаю. Тітки мають свої шляхи, своїх інформаторів: для них усі стіни прозорі, а двері незамкнені.

Ми вийшли на вулицю, Тітка Есті сказала моєму водієві вибачитися перед Дружиною його Командора за те, що вона так затримала Аґнес Джемайму, і передати, що вона сподівається, що не спричинила цим зайвих хвилювань. А ще просила сказати, що вона, Тітка Есті, збирається завітати до Дружини Командора Кайла з візитом для вирішення важливого питання.

— А вона що? — спитав водій, маючи на увазі мене.

Тітка Есті сказала, що бере на себе відповідальність за мене, тож він може не турбуватися. Хранитель глянув на мене з докором — то був брудний погляд: він знав, що я його обдурила і тепер він у халепі. Однак він сів в авто і виїхав за ворота. Янголи були Янголами школи Відали: вони підкорялися Тітці Есті.

Тоді вона викликала через пейджер свого власного Хранителя, і ми сіли до її автомобіля.

— Я відвезу тебе у безпечне місце, — мовила вона. — Залишишся там, поки я не поговорю з твоїми батьками. Коли дістанемося туди, пообіцяй щось з’їсти. Обіцяєш?

— Я не голодна, — відповіла я, досі стримуючи сльози.

— Зголоднієш, щойно облаштуєшся, — заперечила Тітка Есті. — Принаймні склянку теплого молока випий.

Вона взяла мене за руку й стисла її.

— Все буде добре, — мовила вона. — Усе взагалі буде добре.

Тоді відпустила мою руку й легенько поплескала по долоні.

Це було втішно для мене, але я була на межі того, щоб знову заплакати. Іноді доброта спричиняє такий ефект.

— Як? — спитала я. — Як саме колись може стати добре?

— Не знаю, — відповіла Тітка Есті. — Але стане. Я маю віру.

Вона зітхнула.

— Іноді вірити — тяжка робота.

38

Сонце сідало. Весняне повітря повнилося тим золотавим серпанком, який часто виникає в цю пору року: чи то пил, чи пилок. Листя на деревах було глянсовите, свіже, щойно розгорнуте; листки були неначе подарунками один для одного — розгорталися, розтрушувалися вперше. Наче Бог щойно їх створив — так Тітка Есті говорила на занятті з поцінування природи, викликаючи в уяві образ Бога, який проводить

1 ... 51 52 53 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіти"