Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

яка завжди була зі мною: на своїй власній. Я працювала над любов’ю до себе так давно, що вже мала арсенал способів її виявляти. Якось почула була вислів неповторної, величної Елізабет Гілберт про те, що «Справжня любов вивільняє. Люблячи себе, ти себе вивільняєш». Ці слова озвалися до мене, як міфічна пісня сирени, ігнорувати яку неможливо. (І як ти могла здогадатися, тепер вони живуть на моїй Дошці ідей, закріплені, звісно, скотчем із золотими блискітками. Тож, замість обирати щось із сімейних спогадів, я почала пригадувати час, коли сама собою почувалася вільною, втішеною й сповненою любові. Пригадала особливо теплу і розкішну ванну, яку я собі влаштувала, коли один чувак мене покинув. Пригадала, як бавилася літеплою мантією піни довкола себе і повторювала: «Я хороша». Я подумала про самостійний піший похід у Малібу. Тоді я зайшла далі, ніж уявляла собі, що здатна подужати, уявляла, що знов купаюся в променях помаранчевого сонця, перестрибуючи між валунами, схвильована й вільна, може, трошки настрашена, але в цілковитому мирі з собою. Згадувала лілії, які весь час купую просто тому, що впевнена — заслуговую на них. Безумовна любов почалася, коли я вирішила, що незалежно від того, чи була я успішна, і того, що інші думають про мене, я завжди віритиму в себе й завжди любитиму себе.

Медитуючи зі схрещеними ногами та долонями на колінах, я знала, що мій наступний крок до турботи про себе — глибше обміркувати всю цю історію з «безумовною любов’ю». Я вже відчула смак мистецтва ставитися до себе якнайкраще, а тепер мала зрозуміти, як перенести це у стосунки. Як мені сповнити своє життя людьми, які б мене наснажували? Такі взагалі бувають? Як мені прокласти мости але й встановити межі з власними родичами? Я знала, що не можу контролювати те, як інші люди ставляться до мене, та я могла вирішувати, що для мене прийнятно.

Пролунав дзвоник, медитація завершилась. Я підвелася, повернулася до крамнички й купила скляну фляжку для води зі словом «любов», щоб тримати її на робочому столі. Це мав бути хоч якийсь перший крок.

Мій гарем

знайди собі сім’ю друзів

Нещодавно на побаченні за вечерею один чоловік закинув мені те, що кількох людей я називала своїми «найкращими подругами». «Як усі вони можуть бути найкращими подругами?» — запитував він. І ще сказав, що як мене послухати, то кожна з подружок була найцікавіша, найтурботливіша, приголомшлива, блискуча та неповторна дівчина-сніжинка. «Хіба таке можливо, щоб усі вони, як на підбір, були найкращі? Я про те, що в тебе перебір із гіперболами». Так от, чоловіче, я не знаю, хто там тебе призначив інспектором зі стилістики мовлення, та все, що я тобі можу відповісти, це «так», остаточне й безповоротне, в мене, курва, найліпші подруги, ма́тері твоїй. Я маю цілий гарем пробивних, розумних, духовно та емоційно щедрих, офігезно найкращих подруг. Кожна з наших дружб — стосунки на все життя, які я активно шукала, а тоді вибудовувала, плекала та зі шкури пнулася, щоб заслужити. Наша дружба тепер безумовна й довічна. Рахунок, будь ласка!

Я не завжди була така залізно впевнена щодо своїх подруг, та й не завжди цінувала їх. Знаю, це звучатиме дивно, але в юності я й гадки не мала, як слід дружити. Дорослі, що мене оточували, хорошого прикладу не давали, тож мені не було кого наслідувати. Натомість батьки казали, що майже всі наші знайомі були потенційними ворогами держави. Якось мене взяла на руки моя улюблена няня Анна, а наступного дня мама верещала: «Анну звільнено! Ти ніколи більше її не побачиш. Її цікавлять лише гроші. Вона злодійка і погано на тебе впливає!» Хоч я мала заледве десять років, та була переконана, що Анна звичайна собі приємна французька експатка, що підробляла масажами, а не якась там жахлива злодійка, що підступно планувала до коліна винищити мою родину. Одного разу Анна подарувала мені скляну пляшечку з фіолетовою олією та блискітками і сказала, що це чари, які захистять мене від моєї матері. Можливо, Анна просто забагато знала, й саме тому її звільнили…

Друзі біля моїх батьків ніколи не затримувалися. Сюзанна Сомерс (так, саме та Сюзанна Сомерс із телесеріалів) була найкраща мамина подруга і моя хрещена. Коли мені було сім, ми їздили до неї додому в Палм-Спрінґз, я гладила її платинове волосся, вона дарувала нам черговий тренажер TighMaster зі своєї телереклами на додачу до купи інших, що вже лежала в нас удома. Пригадую, я обожнювала бути поруч із Сюзанною, такою теплою, неймовірно вродливою й трошки містичною. У неї повсюди стояли кристали та висіли ловці снів, здається, ще й пера, але щодо них я не можу бути цілком упевнена. У моєму маленькому дівочому мозку це було трішечки по-відьомськи, але в позитивному сенсі. В Сюзанниних обіймах я відчувала приязнь і прийняття. Але раптово і без жодних пояснень ані тоді, ані згодом, мати назвала Сюзанну Зрадницею з великої «З», такою, що глибоко осквернила її довіру, тож її ім’я більше не можна вимовляти вголос. «Сюзанна тебе не любить, це вже точно», заявила мені мама. Ще кілька днів тому Сюзанна була перша опікунка для мене і сестри на випадок, якби з батьками щось сталося, але тепер її було з кінцями виключено з нашої родини. Усі дорослі виринали й зникали з мого життя з тією ж блискавичною швидкістю й майже без пояснень. Навіть мої бабуся й дідусь із татового боку були, зі слів моєї матері, злочинцями. «Вони зруйнували життя твоєму батькові, вам краще не спілкуватися», — повторювала вона мені.

Ці безперервні драми та постійні залякування, начебто інші люди «намагаються нас скривдити», переконали мене, що «родина» та «друзі» щомиті можуть перетворитися на ворогів. До них слід було ставитися підозріливо і бути на сторожі. Звісно, Ліндсі Сафран видавалася хорошою подругою ще з першого класу. З її чорними хвостиками, усмішкою і ямочками на щічках вона мала такий вигляд, начебто заслуговує на довіру. Та мене не так просто було обдурити. Я не підпускала її близько. Ми могли грати на приставці в “Маріо” скільки завгодно, та я б ніколи не довірила їй своїх таємниць.

Уже аж в університеті, коли я з власної ініціативи почала відвідувати психотерапевтку, вона сказала мені одну з найважливіших речей, що я чула у своєму житті. Не пригадую, про що конкретно йшлося, але пам’ятаю, як лікарка Кляйн сказала мені дещо, і якась струна в моєму серці відразу відгукнулася. «Єдине, що насправді важить у тривалій перспективі, це стосунки, які ти вибудовуєш. В останні хвилини життя ти не шкодуватимеш про те, що недостатньо працювала, чи замало досягла у розбудові кар’єри. Ти озиратимешся на взаємини з друзями та близькими. Думатимеш про людей, яких любиш, і людей, які люблять тебе. Стосунки — це те, що наповнює життя сенсом. Близькі люди підживлюють твої сили». Чорт забирай.

Звісно, я не могла за ніч створити глибоку й тривалу дружбу. І не почала шукати резюме потенційних найкращих-подруг-до-скону наступного ж ранку. Утім, відтоді сприймала всі свої стосунки докорінно інакше. Хоч я й не народилася в такій