Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

— Ага, та ти вчора нализався, як свинюка, а ще мене вчиш! Кажу йому: Гнат! Гнат! А воно як бидлина серед дороги, розляглось — не піднімеш.

— Потеревень мені, потеревень! Ой їй-бо добалакаєшся — вмажу!

— Ану! Ану вмаж! Ох ти, недомірок, зарвався — держіть мене, хлопці! Із землею сучого сина змішаю!

Козаки (серед них були вже й хмільні), здавалося, забули про свого несподіваного ватажка і заходилися зводити рахунки між собою.

— Та ти ще й пороху не нюхав, а стрибаєш. Та я вже й на Січі був — орди татар розганяв, а ти мені белькочеш, що….На!

Хтось держав забіяк, хтось хотів приєднатись до товчка, хтось (із іще тверезих) просто гиготав осторонь. Аж раптом — щось не так. Дехто з хлопців, а за ними решта, обернулись до могил. Каліка дивився на них пильно і не відводив погляду. Щось непевне було в тому, здавалось, байдужому погляді. Щось моторошне.

Хлопці заціпеніли як один і не зрушували з місця. Це був наче початок кошмарного сну, коли він виливається із звичайного сновидіння. Коли в якийсь момент починаєш розуміти, що все геть не так. Коли з дивної, здавалося б, дрібниці випливає всепоглинаюча тривога. Коли ти вже не сам у власному видінні. Коли зло — поруч.

Широко розплющені очі каліки, що сидить на могилі. Обриси таємничих хрестів. Місяць виходить із-за хмари.

— Тум, тум — тум!

— Тум, тум — тум!

Сухі скрючені пальці каліки вистукують по могильній плиті ритм.

Тум, тум — тум!

Тум, тум — тум!

Неголосно, тихо — але в могилі йде відлуння, наче там, у землі, суцільна пустота.

Тум, тум — тум!

Тум, тум — тум!

— Старший! — незнайомець говорив неголосно, спокійно. Один із козаків вийшов боязко наперед.

— Знаєш, що це?

Той мовчав.

— То мерці просяться на волю.

Каліка прибрав руку з плити

Тум, тум — тум! — долинало із могили…

Кінець восьмого мотиву

— Що воно гупає? А, то ти зі своїм плеєром? Ну, чуєш, знайшла також забавку! Я їй про сиву давнину небилиці оповідаю, всю душу, можна сказати, вклав, а вона, виявляється, весь цей час плеєр слухала?! Ну справді, шановні, так діла не буде! Все, амба, розказуйте самі, шо хотіть! Ні, не продовжуватиму! Ні! І не просіть! Не просіть, кажу! Не розкажу! Щас же! Самі ви жлоби! Отак!..

Мотив дев’ятий

Про ознаку на небі та бунт у москалів

«Конотопці рішуче виступили у 1659 році проти зрадника І. Виговського»

(Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область)

І

У квітні 1659 року Господнього із північного сходу в напрямку Конотопа потяглися шеренги сторожових псів царського престолу.

Престолу царя Олексія Михайловича.

Частини московського війська для тієї кампанії комплектувалися царатом з розбійників та з бідняків на швидку руку. На дорогах стояв дим, курява, толочня, п’яний мат. На дорогах іржали коні, перекрикуючи бояр, а бояри драли горлянки ліпше за будь-яких коней, а отже, бідним тварина не було шансів їх перекричати.

Солонина, вбога юшка і сира колодязна вода ставали поперек горла.

— Дави хохлов!

Надходив вечір.

Неозорий степ Дикого Поля зчервонився, як достиглі ягоди калини, а на ніч, певне, буде туман.

Мав бути туман.

Царь наш батюшка родной

И боярин Симеон Пожарський

Нас ведут в поход степной

Уничтожить стан татарский! —

кричали знесилені колони.

Уничтожить стан татарский!

Видихали спрагле вечірнє повітря.

А повітря було кров’ю.

Так здавалось, бо червоний світ навкруги — то або вечірня заграва, або кров, а перед боєм вечірнє видиво не могло бути нічим іншим, як тільки кров’ю. Так казали старі, що бачили на своїм віку багато, казали також боязливі та забобонні — казали, що те сонце передвіщає майбутні ріки крові, що неодмінно протечуть. Казали, «хохляцької» крові… Казали, бо не знали, що не хохлам цього вечора світить тая кривава зоря.

— Назад! Назад, суки! Сейчас же! На…

Бах! Бах! — зразу з трьох чи чотирьох мушкетів…

То, певне, найбільш убогі духом «робяты» кинулись навтьоки з колони — кулі звалили їх у траву, і проступила на спинах кров, що наче матеріалізувалась зі скривавленого сонцем повітря.

Трупи вже не бились у конвульсіях, одного ще живого добили, а боярин далі горлав і горлав. Доки не побачив, що сонець стало три — одне велике й двоє маленьких обабіч нього. Уже торкалися обрію.

— Б-батюшки! Что это? — затремтіли колони.

Настала тиша.

Колони спинились.

— Что?

— Отец… — бубонів один. — Отец покойный, царствие ему небесное, говорил — к горю, к горю это большому…к войне…к смерти…

— Чьей смерти? — питали. — Нашей? Их?

— Не знаю.

— Война войной, — якийсь прищавий молодик витягнув кресало, — на войну ведь идем… и смерть туда же… и горе туда же…А вот что видится, так такое, стало быть, не к добру, — заговорив тихше. — Не к добру для нас, стало быть, я так думаю, — взагалі зашепотів. — Я давно об этом думаю. Бежать надо, уходить! Кто со мной?

— Ты чего?! — один штовхнув заколотника в плече. — Вздумал царя-батюшку предать?! Русь святую опозорить? Вот сдам тебя самому князю…

— Тихо! — перервав той. — Тихо! — озирнувсь по боках. — А ты подумай лучше, на черта тебе все это надо? Голову сложишь, а если и не сложишь, лучше, что ли? Будешь опять на барина корячиться у себя в деревне, будешь на конюшне сечен. Будешь нищ, голоден, гол. Твою бабу барин лапать, зажимать по углам будет. Детей твоих к черту продадут, обменяют, подохнут на барских работенках отроки твои! Ты на барина зло держишь, и я, брат, держу. Так на хрена ж за него умирать? О какой славе ты говоришь? Идем, братцы!

— Идем!

— Идем! — пролунало з усіх боків.

— Тихо только! Как сумерки падут, так и пойдем!

ІІ

Максим уже загасив люльку і хотів було йти в хату, коли почув шурхіт у садку. Через хвильку до нього наблизились чотири постаті. Зупинились.

— Тут живе Максим Безрідний? — промовив один дивним приглушеним голосом.

— Ти з