Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

Постаті рушили до нього, але він рвучко трусонув на них жар із люльки. Та то був уже не жар. Десяток волохатих звірів кинулись на нападників і розірвали трьох. Один зумів утекти. Максим мовчки піднявся і зайшов у господу.

— Галю, прокидайся, — гукнув у будинку, — бери Наталку і ходімте зо мною.

— Що сталося, любий?

— Потім, серденько, потім.

Вони вийшли у двір і попрямували до хати діда Панаса. Максим на ходу крикнув двом козакам, щоб виводили коней зі стайні. Було вже далеко за північ.

— Одчиняй, бісів п’яниця! Це я, Безрідний! — Максим із силою калатав у двері. — Та одчиняй уже, харциз!

— Чого вам? — дід визирнув у шибку.

— Жайвори по селу снують. Постережеш моїх.

— Не свисти?! — дід вилупив очі.

Він, видно, був приголомшений, хоч, наче й розумів, про що йдеться.

— Заходь, дочко! — старий запросив Галю з дитиною і міцно зачинив двері.

— По конях! Хутчіш! — крикнув Максим хлопцям і вже віддаляючись чув, як дід наставляє домашніх не виходити надвір і нікого в дім не запрошувати.

* * *

По дорозі до кладовища вершників зупинив чоловік. То був Степан.

— Максиме, біда! — він був явно переляканий.

— Шо там?

— Попіднімали всіх. Два десятки сотникових козаків лежать неживі. Я прискочив, як саме витягували жайворів. Страх! Такого ще не бачив на своєму віку! Декілька цеберок крові на могили розлили, під плити, і вони повставали!!! Мати моя рідна!

— Де наші?

— П’ятьох поклали там же, між могил. Он два зі мною. Ще два — по людях послав. Он бач? — Степан показав скривавлену руку.

Максим мовчав. На нього найшло якесь остовпіння. Він не думав про те, що зараз відбувається на селі — знав, що в сільських хатах іде криваве побоїще. Якась інша невідворотна думка лякала отамана своєю неминучістю. Треба було лише зробити крок, щоб вона стала реальністю.

— Хто, Степане? Хто піднімав?!

Степан усе зрозумів. Він сам боявся Максимового припущення.

— Хто?!!

— Князь…

* * *

Князь Святослав Топеш із п’ятіркою щойно піднятих із могил легіонерів прямував до будинку Безрідного. Виявивши, що там ні душі, постаті наблизились до сусіднього подвір’я.

— Стукай! — Топеш сів коло вікна і затягнув люльку.

«Легко ж обдурити сих козачків, які вони довірливі, — думав він. — Хотів сотник свою шкуру спасти, а поплатився усім ще раніше. Хи-хи!»

— Хто там? — дід Панас визирнув у шибку.

Князь відвернув голову потилицею до нього.

— Це я, старий. Одчиняй.

— Хто це я?

— Хто, хто. Безрідний, хто, — без особливого піднесення відповів князь. Він не вперше дурить цих нещасних людців, уже навіть і нудно.

— А звідки мені знати? — гримнув дід Панас.

— О, це шось нове! — кинув Топеш своїй свиті. — Чи тобі не доводилося зраджувати свою батьківщину, — мовив до діда татарською.

— Заходь! — двері відчинились.

Топеш навіть засмутився: «Так легко?»

Проте чого ще йому чекати? Він знав Безрідного надто добре, щоб схибити.

Те, що було далі, можна описати двома словами — була бійня. Дід хапався за шаблю, але даремно. Князь просто вдарив по її лезу голою долонею, і та вискочила у старого з рук. Топеш витер скривавлену руку. Можна було бачити, як утворена лезом шаблі рана затяглася на очах. Дід полетів від стусана до стіни. Дідів син Остап, що саме підскочив, був зрубаний мечем одного з легіонерів.

— Спокійно, шановні, спокійно! — гукнув Топеш переляканим жінкам. — Я вже смачно повечеряв у господі вашого сотника, — князь усміхнувся, — так що мені зайвих жертв не треба. Мені потрібно лише знати, де зараз знаходиться…

Раптом він замовк. Його погляд спинився на переляканій Галі з дитиною на руках.

— Молодша?! Не може бути! — Топеш навіть захитався. Здалось, йому стало зле.

Запала мовчанка. Князь стояв і дивився на Галину хвильки зо дві непорушно. Тоді якось наче боязко, не відводячи погляду, забрав у легіонера, що стояв по ліву руку, меч.

— Не мир принести прийшов, а меча… прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю і невістку зі свекрухою, — помовчав. — Та, певне, ще брата з сестрою.

Топеш зробив рвучкий рух, незвичний для його кволої статури, і вмить заніс меча за ліве плече. З такого положення сіконув.

Галя не встигла навіть скрикнути, лише закрила собою дитину, аж раптом сталося чудо — її намисто, подароване Максимом, осліпило сяйвом усіх у будинку. Топеш затулив очі ліктем і впустив меч додолу. Намисто з тріском розлетілося по кімнаті — десятків зо два намистин-світлячків, що поволі затухали. Князь потягнувся до меча, але тут сталося незбагненне — Галя встала назустріч своєму кривднику.

Дід Панас, лежачи на підлозі, проморгався і помітив сей рух. А ще помітив дід Панас, чи то йому привиділося, наче запалали Галині очі зеленим, загорілися, і не йшла вона до Топеша, а линула в повітрі, бо — о Боже! — її босі ноженята не торкалися землі.

— Славлю ймення твоє! Мир, Молодша, мир! — Топеш підняв долоні вгору і ледь не вибіг із будинку. Вслід за ним попрямували легіонери.

Дід Панас же од того жаху знову знепритомнів.

* * *

Через хвильку примчав Максим. Побачивши розчинені двері, він мало не збожеволів, але виявилося, що в хаті майже всі живі-здорові, окрім діда Панаса, що лежав під стіною без свідомості, та стікаючого кров’ю його сина. Максим розворушив оглушеного діда.

— Шо тут сталось?

— Не зміг… Це був той, цар їхній.

— Князь… Та знаю вже.

— Він щось сказав твоїй дружині і пішов. Щось таке… — дід ухопився за голову, — болить же як!

Максим полишив діда.

«Може, Топеш хоче напасти іншим разом або шось мудрує. Мені все одно, головне, шо з дружиною й дочкою все гаразд»

— Казав, молодша, — промовила, тримаючись за голову, Галя сама до себе.

— Як?!! — Максим стрепенувся. Підскочив до дружини.

«Ні, чекай, чекай, не може бути. Не може!»

У нього в голові, як вихор, самі по собі полетіли спогади від найпершої зустрічі з Галею. Полетіли і наткнулись на руку старшого розбійника, яку вкусила дівчина. Вірніше, не на руку — на той слід від її зубів.

«Постій, постій, можна було шось запідозрити. Не звернув уваги, дурень. Але ж…»

Спогади помчали далі, знову спіткнулись об дивні слова Галі на цвинтарі.

«Спить хтось» — чорт, та не кожен же таке і скаже! Знаю я тепер, про кого ти казала «спить», і під якими