Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Лежать із таким здивованим виразом...»

«Лікарі мене попередили, що мій чоловік помре... У нього рак крови.

Він захворів, повернувшись із чорнобильської зони. Через два місяці. Його з заводу туди послали. Прийшов із нічної зміни:

— Рано їду...

— Що ти там будеш робити?

— У колгоспі працювать.

Згрібали сіно в п’ятнадцятикілометровій зоні. Копали буряки. Копали картоплю.

Вернувся. Поїхали до його батьків. Помагав батькові піч мазати. І там упав. Викликали «швидку», відвезли в лікарню — смертельна доза лейкоцитів. Відправили до Москви.

Приїхав звідти з єдиною думкою: «Я вмру». Став більше мовчать. Умовляла. Просила. Словам моїм не вірить. Тоді я йому дочку народила, щоб повірив. Я сни свої не розгадую. То мене ведуть на ешафот, то я вся в білому... Сонник не читаю... Прокинуся рано, гляну на нього: як же я сама лишуся? Хоч би дівчинка підросла і його запам’ятала. Вона маленька, недавно ходити почала. Біжить до нього: «Та-а-а...» Жену ці думки.

Якби ж я знала... Зачинила би всі двері, стала б на порозі. На десять замків би позамикала...»

«Уже два роки живемо з моїм хлопчиком у лікарні...

Маленькі дівчатка в лікарняних палатах граються в ляльки. Ляльки в них заплющують очі... Так ляльки вмирають.

— Чому ляльки вмирають?

— Бо це наші діти, а наші діти не житимуть. Народяться — і вмруть.

Моєму Артемкові сім років, а з виду йому дають п’ять.

Стулить очка, я думаю — заснув. Заплачу: він же не бачить.

А він озивається:

— Мамо, я вже вмираю?

Засне, і майже не дише. Я стану перед ним навколішки. Перед ліжечком.

— Артемку, відкрий очка... Скажи що-небудь...

«Ти ще тепленький...» — думаю собі.

Відкриє очка. Знов засне. І тихо так. Наче вмер.

— Артемку, відкрий очка...

Я не даю йому вмерти...»

«Новий Рік ми недавно празнували... Накрили стіл до ладу. Все своє: вудженина, сало, м’ясо, огірочки мариновані, тільки хліб із магазину. Геть і горілка своя, саморобна. Своє, як у нас сміються, чорнобильське. З цезієм, стронцієм. А де що взять? Крамниці по селах із пустими прилавками, а як і з’явиться що, дак із нашими зарплатами й пенсіями не підступишся.

Прийшли до нас гості. Добрі наші сусіди. Молоді. Один учитель, другий — колгоспний механік із жінкою. Випили. Закусили. І почалися співи. Не змовляючись, заспівали революційних пісень. Про війну. Моєї любимої — «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля». І славний вечір вийшов. Такий, як колись.

Написала про це синові. Він у нас у столиці вчиться. Студент. Приходить відповідь: «Мамо, я собі уявив цю картину божевільну — чорнобильська земля. Наша хата. Сяє новорічна ялинка... А люди за столом співають революційних і воєнних пісень, наче нема в них позаду ні Ґулагу, ні Чорнобиля...»

Мені стало страшно не за себе, а за сина. Йому нема куди повертатися...»

Розділ третій

ЗАВОРОЖЕНІСТЬ ПЕЧАЛЛЮ

Монолог про те, чого ми не знали: смерть може бути така прекрасна

«Перші дні головне питання було: хто винен? Нам потрібен був винуватець...

Потім, коли ми взнали більше, стали гадать, що робити. Як рятуватись? Тепер, змирившися з думкою, що це не на рік і не на два, а на багато поколінь, почали подумки вертатися назад, перегортати сторінку за сторінкою...

Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся... Вернувся зі словами: «На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо». Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть. Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: «Дивися! Запам’ятай!» І це люди, що на реакторі працювали... Інженери, робітники... Були й учителі фізики... Стояли в чорній пилюці... Розмовляли... Дихали... Милувалися... Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі... Ні... Дерло в горлі, й очі самі сльозилися. Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім. О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а, навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває... Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі... Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: «евакуація в найближчі села», «домашніх тварин не брати», «збиратися біля під’їздів». Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе-таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, дак це газову хустинку на випадок негоди...

Із перших днів відчули, що ми — чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: «Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика». А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: «Ти здуріла! Вони заразні!». Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем... Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився