Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — навіть не думка, постійне відчуття: я — глядач. Я дивлюся крізь шибку... Бачу когось іншого... Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох — інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах. Мене порятувала моя мама. За своє довге життя вона не раз позбувалася дому, нажитого майна. Перший раз її репресували в тридцяті роки, забрали все-чисто: коня, корову, хату. За другим разом — пожежа, тільки мене, маленьку, з вогню й вихопила: «Треба пережить, — утішала. — Живі ж».

Згадала... Сидимо в автобусі. Плачемо. Чоловік на передньому сидінні голосно лає дружину: «Яка ж ти дурна! Всі хоч якісь речі взяли, а ми з тобою трьохлітровими банками нагрузилися». Жінка його вирішила, що раз автобусом, то дорогою передасть своїй матері порожніх банок на маринади. Біля них лежали величезні пузаті авоськи, ми цілу дорогу об них перечіпалися. Так вони з цими банками й приїхали до Києва.

...Я співаю в церковному хорі. Євангеліє читаю. Ходжу до церкви, бо тільки там кажуть про вічне життя. Розраджують людину. Більше ніде цих слів не почуєш, а так же хочеться почуть. Коли ми їхали в евакуацію, і якщо дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто-привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон... Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький... Кохала...

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач...»

Надія Петрівна Виговська,

переселенка з міста Прип’яті

Монолог про те, як легко зробитись землею

«Я вів щоденник.

І старався запам’ятати ті дні... Було багато нових відчуттів. Ну й страх, звісно... Вихопилися в невідомість, ніби на Марс... Я родом із Курська, у шістдесят дев’ятому році неподалік від нас побудували атомну станцію. В місті Курчатові. З Курська туди їздили по продукти. По ковбасу Атомників забезпечували за вищою категорією. Я запам’ятав великий став, на ньому рибалили. Неподалік од реактора. Після Чорнобиля я це часто згадував... Тепер таке вже неможливо...

Значиться, так: вручають мені повістку, і я, як людина дисциплінована, того-таки дня з’являюся до військомату. Воєнком гортає мою «справу»: «Ти, — каже, — ні разу в нас на зборі не був. А тут хіміків треба. Не хочеш у табір під Мінськ на двадцять п’ять днів?» Я подумав: «Чого б мені не відпочити од сім’ї, од роботи? Помарширую собі на свіжому повітрі». Двадцять другого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року з речами, казанком і зубною щіткою прибув я на збірний пункт. Здивувало, що нас забагато як на мирний час. Майнули якісь спогади. З воєнних фільмів. І день же який випав: двадцять друге червня... Початок війни... То оголосять шикуватися, то розійтись, і так до вечора. В автобуси посідали, вже як сутеніти стало. Команда: «Хто спиртне взяв, випивайте. Вночі сядемо на поїзд, а вранці будемо в частині. Щоб вийшли свіжі, як огірочки, і без зайвого багажу». Ясне діло. Гудьож на цілу ніч. Вранці розшукали в лісі свою частину. Знов нас вишикували й викликають за алфавітом. Отримання спецодягу. Дали один комплект, другий, третій, ну, думаю, жарти набік. Ще видають шинелю, шапку, матрац, подушку — все зимове. А надворі літо, й обіцяли відпустити через двадцять п’ять днів. «Та ви що, хлопці, — сміється капітан, який нас віз. — Двадцять п’ять днів?! На півроку в Чорнобиль загримите». Збентеження. Агресія. Тут давай нас умовляти: хто за двадцять кілометрів потрапить — подвійна платня, хто за десять — потрійна, хто під самий реактор — множ на шість. Один починає рахувати, що за шість місяців своєю машиною додому приїде, другий і радий би втекти, але ж військова дисципліна. Що таке радіація? Ніхто не чув. А я саме перед тим пройшов курси з цивільної оборони, нам видавали інформацію тридцятилітньої давности: п’ятдесят рентген — смертельна доза. Вчили, як падати, щоб ударна хвиля над тобою пройшла, не зачепивши. Опромінення, тепловий нагрів... А про те, що радіоактивне зараження місцевости — найдужчий уражальний фактор, — ні слова. І ті кадрові офіцери, що нас везли в Чорнобиль, не вельми тямили, одне знали: горілки треба якнайбільше, від радіації пособляє. Шість днів стояли під Мінськом, шість днів пили. Я колекціонував етикетки від горілчаних пляшок. Спершу горілку цмулили, потім дивлюся, пішли якісь чудернацькі напої: нітхінол і всякі інші склоочисники. Мені, як хімікові, цікаво було. Після нітхінолу — ноги ватяні, а голова твереза, даєш собі команду — встати. А сам падаєш.

Значиться, так: я — інженер-хімік, кандидат наук, призвали мене з посади завідувача лабораторії великого виробничого об’єднання. Як мене використовували? Дали в руки заступа, практично то був мій єдиний інструмент. Тут-таки зродився афоризм: на атом — із лопатою! Захисні засоби: респіратори, протигази, але ніхто їх не вживав, бо спека під тридцять градусів, нацупиш — помреш відразу. Розписалися, як за додаткову амуніцію, і забули. Ще один штрих. Як ми їхали... Із автобусів пересіли в поїзд, посадкових місць у вагоні — сорок п’ять, а нас — сімдесят. Спали по черзі. Це зараз пригадалося... Ну, от що таке Чорнобиль? Бойова техніка й солдати. Мийні постерунки. Воєнна обстановка. Розташували в палатках, по десятеро. У когось дома діти лишилися, у когось жінка родить, у