Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Цей шанс я використав на всі сто. Став зручніше, розмахнувся і з усією силою влупив по підставленому коліні. Тріо зірок проспівали разом і коротко, завершивши політ гучним хрускотом зламаного зчленування.

Сміттяр заревів так, що вуха заклало. Змахнув клешнями, крутнувся в мій бік, — поранений суглоб передбачувано не витримав навантаження, і величезна туша з гуркотом звалилася на землю.

Отримуй! Знатимеш, як до наших дівок у вікна лазити!

Рано тішився. Поки тріумфував, сміттяр зумів викрутитися і потужним ударом клешні відправив мене в політ. Метра три пролетів... Якби не захисне поле, валявся б зламаною лялькою.

Так значить?

Схоплююсь і заходжу з боку підламаної ноги. Замахуюсь, і мені назустріч вистрілює язик потвори. Гнучкий кінець його охоплює один із ланцюгів моргенштерна і смикає на себе. Добре, що перед ударом стиснув руків’я, а то б не втримав. Якийсь час міряємось силою, але результат не на мою користь. Не випустити зброю з рук сили вистачає, а ось самому встояти не виходить. Нічого не вдієш, закони фізики ніхто не скасовував, і якщо на одному кінці докладання сили маса разів у десять, а то й більше, за твою вагу, то результат перетягування каната зрозумілий.

Потвора хоч і повільно, але впевнено підтягала мене до себе, з явним наміром пустити в хід клешні, як тільки я опинюся достатньо близько. Удару я не побоювався, а ось як відреагує силове поле на спробу зім'яти мене всередині нього, випробовувати бажання не було.

Дістав бластер лівою рукою, прицілився сміттяру в око і натиснув спуск.

Фу, як некрасиво... Мало того, що повітря зіпсувало, як сотня скунсів, так ще й вереск підняло, наче скривджене порося. Такому великому і страшному монстрові пасує злісне ревіння, клацання іклами, а не тоненьке поскулювання. Сльозу ще пусти…

Виск був такий жалібний, що я не витримав і другий заряд відправив прямісінько в розкриту пащу. Подіяло. Причому двічі. По-перше, — потвора заткнулася, а по-друге, — язик нарешті відпустив моргенштерн. Чим я одразу ж і скористався. Стрибнув уперед і з усієї сили врізав ним під лікоть сміттяра, за аналогією з колінною чашкою, намагаючись вивести з ладу хоча б одну клешню.

Задумка вдалася. Не цілком, але тим не менш, тварюка перестала розмахувати лівою клешнею, і та безсило повисла вздовж тулуба.

Взагалі, живуча зараза. Попереднім монстрам пари пострілів вистачало. А цей, хоч і втратив колишню спритність, але від бажання пообідати мною не відмовився. Друга клешня проноситься над головою, ледь не зачіпаючи маківку — встиг присісти в останню мить. І тут же ще одна атака відразу за двома напрямками: язиком в обличчя і стусаном в нижню частину корпусу. Язик благополучно зависає за кілька сантиметрів, встигаю лише пошкодувати, що не озброївся ножем — зараз був би до речі, і знову відлітаю убік, зобразивши на мить футбольний м'яч.

Гарний стусан. Я навіть незважаючи на захисне поле відчув як ребра хруснули. Мабуть, пройшов заброньовий удар. І так, це боляче. Тож підставлятися під стусани не варто. Як і затягувати бій.

Правильна думка. Головне, що вчасно прийшла. Саме в той момент, коли на мене впала тінь. Величезна… Немов будинок за спиною виріс.

Повернув голову і зрозумів, що дуже помилявся, вважаючи сміттяра великим. Того ж він і пищав, як скривджена дитина. Бо дитинчам і був. А ось зараз до нас завітав хтось із його старших родичів. Якщо «малюк» нагадував мені екскаватор, то монстр, що заслонив сонце, міг не напружуючись, у два ковші завантажити БелАЗ. А розміру ступні вистачало, щоб, наступивши на мене, цього навіть не відчути.

«Утильник. Еліта. Рівень???»

Чорт! Тут навіть стріляти не зрозумієш кудись. Тільки якщо на шматочки шаткувати. Але на таку махину в бластера ніяких запасів енергії не вистачить. Тут цілій бригаді зварювальників на тиждень роботи. Трясця… навіть рівень не визначається.

Поки я подумки метався, намагаючись збагнути, що робити, гігант, не звертаючи на мене ніякої уваги, а скоріше — просто не помітивши, ступив уперед, злегка нахилився, підхопив однією клешнею жалібно поскрипуючого підранка і притиснув до грудей. Геть чисто як мати дитину. Для повноти картини не вистачало, щоб вона йому на рану подула.

Геть приголомшений, я навіть дихав через раз, дивлячись на те, як Утильник розвернувся і, як і раніше, повністю мене ігноруючи, потопав кудись разом зі своєю ношею. І тільки коли потужна постать гіганта майже зникла за купами відходів, здалося, що він озирнувся і несхвально похитав головою. Мовляв, і як не соромно маленьких кривдити?

З глузду збожеволіти... Зі щурами-мутантами чи дикими псами-телепатами я ще можу змиритися... мало чим Хантери опромінювали Землю під час бойових дій. Але якою еволюцією пояснити ось це?

Втім, нехай голови ламають ті, кому цікаво. Мені важливіше, що ці крокуючі екскаватори забралися куди подалі і залишили нас у спокої. Але і нам нема чого затримуватися. З такими аборигенами не факт, що вдасться до ранку дожити. Хто знає, що тут у них на роботу в нічну зміну виходить.

— Сашка, ти як там? Ціла?

Наближатися до бусика не поспішаю. Дівча налякане, може й пальнути ненароком. Правда, щось давно пострілів не чути. Невже весь магазин спустошила?

— Лео? Ти? — долинає зсередини тихий шепіт.