Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

– Я в змозі відповідати на запитання, але навряд чи скажу щось нове.

У лобі ніби застрягли розпечені голки, тому хотілося скоріше розібратися з допитом і потрапити куди-небудь, де ніхто не кричить, не стукає каблуками по підлозі, не жбурляє телефонні слухавки, не шелестить папером… Куди завгодно, де можна заплющити очі і не ворушитися годинами.

– Я питав про ваше здоров’я, – байдуже промовив Рікадор. – Данина ввічливості. Відповіді: «Дякую за турботу, сіре» було б досить.

– О, точно! Дуже вдячна, сіре! Не уточните, за що? Ну, раптом хтось запитає, а я не в курсі?

«Це зараз ластонці заганяють мене в труну чи я сама рию собі могилу?» – промайнула тривожна думка.

Шаєра злити не можна. Він тут головний. Від нього залежить, дадуть мені на вечерю курячий суп чи вівсянку з товченим склом. Але огидне самопочуття негативно позначилося на інстинкті самозбереження. Все навколо дратувало – і яскраве світло, і гучні звуки, і людина, що вважала себе центром Всесвіту.

Що заважало йому просто мовчати? Навіщо постійно демонструвати зневагу? Ми обидва знали, що я для нього була кимось на кшталт миші, яка переносить корисний вірус. Тепер миша одужала. Останні тести – і можна присипляти. Ну або викинути на смітник, однак дохла особина краща, як не глянь.

– Вам не завадили б уроки виховання, Анню.

– А вам – таблетки для зміцнення пам’яті. Мене звуть Анна, для друзів – Аня. Всього два слова, але ви не в змозі запам’ятати жодне з них.

Пищання телефону, напівсхованого документами, врятувало мене від абсолютного краху.

– Впустіть, – уривчасто наказав Рікадор у слухавку.

Увійшла Роксі, тримаючи в руках невеликий саквояж.

– Як ви? – Відразу ж попрямувала до мене. – Тримаєтесь?

– Несу нісенітниці, – і знову спрацював принцип «що на умі, те й на язиці».

– Скоро це мине. – Вона схилилася до мого вуха, почала розмотувати пов’язку. – Є якісь особливі проблеми? Крім болю?

– Тільки питання. Імплант ще в мені?

– Ні.

– Справді? – Подумки я підстрибнула від радості. – Тож більше ніяких голосів? І ця гостра штука ніколи не з’явиться?

Роксі скривилась і відійшла:

– Ну…

– Що – ну? Я стала нормальною?

Обривки бинтів, що впали на коліна, підказали: святкувати зарано. Корона повернулася. Судячи з розрізаної оббивки крісла, ще більша і гостріша, ніж раніше.

– Приклейте бинт пластиром. – Роксі обходила мене по широкій дузі. – Вам доведеться слідкувати за ним самостійно. Впораєтесь?

– А є варіанти?

Вона щось хмикнула і закрила саквояж:

– Ходімо, Анно.

– У мене в розкладі допит, хіба ні? І… І допиту не буде, тому що я знову небезпечна? – Після повернення силового щита шаєр миттю зник із поля зору. – Хм, а це зручно.

Роксі потерла подряпину на руці.

– Поки ви були без тями, вам ввели деякі препарати для… Для поліпшення самопочуття, – вона помітно стишила голос. – Не впевнена, що вони подіяли. Тобто впевнена, що не подіяли, але не рекомендую найближчими днями співпрацювати з поліцією. Посилайтеся на нездужання і мовчіть. А коли все виведеться…

– Мені знову вколють «сироватку правди»? – я базікала швидше, ніж встигала подумки фільтрувати свої фрази.

– Безглуздя. Сироватки правди нема, принаймні в Долінеї.

– Принаймні офіційно, – мені кортіло вивести її з рівноваги і вивідати крихти правди.

Роксі зітхнула і похитала головою, наче розуміючси мої мотиви:

– Важко нам доведеться… Почнімо спочатку. Мене звуть Роксінель ріє Нордес, я опікуватимуся вами до подальших розпоряджень шаєра. Вважайте, що я – нейтральна сторона.

– Ріє Нордес? – Я й не помітила, як покинула крісло. – З цих… Шаєронів? Скільки вас взагалі є?!

Вона не образилася. Притримала двері й подала знак охоронцям у коридорі відійти подалі.

– Я не шаєрона, – сказала з посмішкою. – Була колись, але зараз влади у мене немає і не буде. Нам не туди, – зауважила, що я попрямувала до сходів. – Треба пройти до самого кінця коридору, а потім…

– Моя вежа на півночі, – мені заманулося проявити спостережливість, хоча всерйоз суперечити я не ризикнула і пішла слідом.

– Вежа Самотності вам не належить. – Роксі увійшла в кабіну просторого ліфта і кивнула чоловікові в чорно-зеленій лівреї. – П’ятий.

– А у вежі скільки поверхів?

Ніби це мало значення!

– Ваш був п’ятнадцятим.

Ліфтер натиснув кнопку, і ліфт неспішно почав підніматися.

– Вежа – найвища споруда в резиденції? – допитувалась я.

– Вежа Самотності і вежа Страждань мають однакову висоту.

– Вежа Страждань? Вона розташована…