Читати книгу - "Троща"

Свердлов попорпався у планшеті й подав їй фотографію. Михася присунула ближче до себе лампу.

До неї усміхався Василь — такий рідний, такий живий, що Михасі зайшлося серце. Лише вона одна в усьому світі знала, що ховається за цією усмішкою і яка думка причаїлася під хвилею чорного чуба, що спав йому на чоло. Василь був у чужому військовому виряді, в якому Михася бачила його під час зустрічей у Багатківському лісі. Але це була всього лиш оманлива машкара, за якою вона виділа того Василька, котрого, окрім неї, не знав ніхто.

— Ви не могли б дати мені цю знимку?

— Вона підписана, — сказав Свердлов.

Михася мимовільно глянула на зворотний бік фотографії і впізнала Василів почерк:

«Петрові Свердлову у день нашої зброї від Василя. 31 серпня 1947 р.»

Боже, який безум і яка звага! На таке був здатний лише він. Не всі підпільники, хіба старші вояки УГА, пам’ятали дату 31 серпня, день, коли 1919 року Галицька Армія вибила з Києва більшовиків.

— На його квартирі ви заберете всі фотографії, — пообіцяв Свердлов.

Цікаво, як Василь пояснив йому, що таке «день нашої зброї»? Напевно, цього дня москалі йому видали ППС абощо.

— Я приїду і сам відвезу вас до Тернополя того дня, який ви призначите, — сказав Свердлов.

— Не знаю. Мені треба все це обміркувати.

— Тоді я змушений назвати головну причину, чому вас треба забрати до міста. Маємо достовірну інформацію, що вас хочуть знищити.

Його слова не справили на Михасю сподіваного враження.

— Вас це не хвилює? — спитав Свердлов.

— Я наречена агента, — сказала вона. — Мушу бути готова до всього.

— Ви така молода, вродлива і так спокійно про це говорите.

— Мені що — впасти в істерику?

— Не варто впадати в істерику. Треба впливати на власну долю. Є різні способи уникнути безглуздої смерті.

— Наприклад?

— Коли ви поговорите з нашим начальством, воно може зробити так, що Безпека змінить свій намір. Вам це видається неймовірним, але затямте, що в наших силах є речі, в які вам важко повірити. Ми можемо так зробити, що Безпека не тільки вас не чіпатиме, а й шануватиме.

— Диявольські штучки ГБ?

— Ні, агентурні методи тисячолітньої давності. ГБ тут ні до чого. Людською думкою маніпулювати легко. Можна зробити так, що ваш авторитет в Організації зросте. А можна, навпаки, створити вам таку репутацію, що СБ зліквідує не лише вас, а й усю вашу родину. У час суцільної недовіри й підозр це робиться дуже легко.

— А не можна мене вбити просто зараз? — спитала Михася.

Свердлов скривився і знов якось ураз зів’яв, став повільним і млявим.

— Коли по вас приїхати? — спитав він.

— Мені треба подумати, — сказала Михася. — Мушу провідати своїх у Божикові.

— Вам три дні вистачить?

— Десь так. Я перекажу, де мене знайти, через Василеву сестру Марійку або через дружину Гака.

— Їхнє життя теж на волосині.

— Є ще Анна. Її не зачеплять.

— Ви впевнені?

Свердлов узяв свій келішок і випив. Потім підвівся, подав Михасі руку.

— Я хочу, щоб ви були щасливою, — сказав він.

17

Михася не хотіла їхати до Тернополя. Не хотіла нікого там бачити й слухати. Про все, що треба було, вона вже дізналася. Побачити Василькову могилу — лише примножити біль. Він там лежав серед тих, кого ненавидів, кого сам убивав, а злий фатум, мовби глузуючи, поклав його поміж ними на ганьбу і презирство. Ні, вона не хоче на це дивитися. Забрати Василькові знімки, пам’ятні речі? Михася навіть не має, де їх зберігати. Дійшла того стану, коли найдорожче стає тягарем.

Їй хотілося десь загубитися в цьому світі, щоб її ніхто не знайшов. Ні чужі, ні свої. І як же дивно буває — така велика земля, а одній людині місця немає на ній. Є домівка, є рідня і друзі в Бережанах, Підгайцях, Теребовлі, Бучачі, Козові, а подітися нема де. Скрізь тебе знайдуть — на землі й під землею, бо шукатимуть чужі і свої.

Але вона спробує загубитися. Може, десь далі. Може, зовсім далеко, де її ніхто не впізнає, де вона матиме інше ім’я — не Михайлина-Софія, не Черешня-Волошка, а зовсім інше, чуже ім’я, чужий документ, чужу біографію і легенду. Вона передасть Брозові докладний звіт про все, що вивідала за ці останні дні, передасть йому цілого зошита, в якому списала кожен свій крок і кожне слово, занотувала всі розмови зі Свердловим, з Гаком і навіть більше. Уже поставивши останню крапку, подумала і дописала внизу:

«А після того, як Свердлов вийшов надвір і я відчинила двері у сіни, щоб вивітрився дим, раптом прибіг Гак і запитав, чи можна забрати недопиту пляшку. Я сказала йому, щоб забрав не лише горілку, а все, що лишилося на столі, бо я його не торкнуся. Гак дуже зрадів і все підчистив зі столу».

Отож вона передасть Брозові зошит, з якого Безпека дізнається, як усе відбулося на хуторі Подорожчина, а сама спробує загубитися так, щоб за неї забули. Якщо тобою цікавляться дві сторони, в тому є і своя перевага: втративши слід, більшовики подумають, що її зліквідувала Безпека, а наші вважатимуть, що забрала ГБ. Прощавайте, я більше нікому нічого не винна. Мене немає. Все.

І хай цей похмурий день не увійшов до жодного протоколу, але я добре уявляв собі те, що бачило тільки небо крізь сірі осінні хмари. Красива, може, найкрасивіша дівчина в цьому краї, ішла через голе, зажурене поле знову на Раковець. Перш ніж піти до рідних у Божиків, вона вирішила заглянути до Мандзюків, сказати Марійці та Анні, що має важливі справи над Стрипою. Сказати тільки для того, щоб згодом про це довідалися більшовики. Не знайшовши Михасю, вони подумають, що їх випередила СБ, і дадуть їй спокій.

Красива, дуже красива дівчина йшла через пустельне поле, і тільки зграї чорного вороння вітали її на цьому шляху. Голосно каркаючи, ворони підлітали до Михасі так близько, що вона чула запах їхнього мокрого пір’я, бачила їхні роззявлені червоні горлянки, і від того легкий морозець пробігав її тілом. На Михасі був теплий овечий лейбик, шалінова[64] хустка й хромові чобітки, до яких налипала в’язка земля. Вона мовби хапала Михасю за ноги, не пускаючи в небезпечну дорогу, хоч для неї тепер безпечних доріг не було.

Але щось Михасі підказувало, що ось цей путівець серед поля дає їй більшу надію, ніж широкий гостинець, що вів