Читати книгу - "Троща"

до Тернополя. Туди, до Тернополя, хай втікає Марійка, треба їй підказати, щоб не барилася, бо й так уже дивно, чому Безпека досі не взяла подругу Веселку на слідство. Брата Славка вже, кажуть, спровадили на Степок разом із Дзідзьом, а про сестру забули. Чому? Щось тут було не зрозуміло Михасі, але вона щиро хотіла, щоб Марійка втекла до Тернополя і не потрапила до рук СБ. По-перше, її там судили б дуже суворо, як і Славка, а по-друге — на переслуханні Марійка могла наговорити зайвого і про Михасю. Чого саме зайвого — вона не знала, але в таких справах завжди випливали якісь неприємні дрібниці, які Василько, будучи ще в СБ, називав «обставинами, що відкрилися наново».

Уже звечоріло, коли Михася підходила від поля до Раковця. Вона здалеку побачила безверху хату Мандзюків, — замість стриха купа соломи довкола обгорілого комина, накрита грубим патиччям, щоб не розвіяло вітром. У вікні не світилося, Михасі стало від того тривожно, але вона ще подумала, що люди зарані лягли спати, тепер ніхто допізна не випалює нафту. Та потім її перейняв ще більший неспокій, коли виявилося, що сінешні двері не взято на засув і хатні теж відчинилися з важким, погрозливим скрипом. Ступивши через поріг, Михася ледве не задихнулася від нудотної млості. На лаві сиділо дві темні постаті з повернутими в її бік головами. Михася інстинктивно шарпнулася, мовби хотіла вислизнути з хати, але холодний глузд осадив її, підказав, що втікати нема від кого, бо з кимось із цих людей вона так чи так мала зустрітися на пункті зв’язку біля села Бенева, щоб передати Брозові звіт. Це мало статися завтра, але що раніше, то ліпше.

В одному чоловікові Михася впізнала Змія, а другого вона не знала — він був увесь чорний, і його лице в сутінках здавалося чорнішим за саму ніч. Сумлінний працівник СБ Пугач направду був чорний з лиця, як мавр, і понад усе любив нічну роботу.

— Я здогадався, що ви сюди зайдете, — сказав Змій. — І вирішив не чекати до завтра.

Михася не знала, що йому відповісти, в голові скинулася безглузда думка: «А Влодко? Влодко, мабуть, у школі?»

— Ви хотіли їх попередити, але трохи спізнилися, — сказав Змій. Він, мабуть, посміхався — в потемках зблискував його кривий зуб.

«Та ні, яка школа! Немає Влодка».

— Принесли? — спитав Змій.

— Так. Зараз віддам вам зошита.

— Не треба, — сказав він. — Віддасте провідникові в руки.

«А Влодко? Де Влодко?» — лихоманила її думка чи, може, Михася сама за неї хапалася, аби менше перейматися собою. Хоча тут, подруго Волошко, я вас цілком розумію, ви вважали, що хто-хто, а дитина не винна, проте я так само розумію і «579-го», котрий у заввагах до цієї справи зазначив:

«У таких випадках органи Безпеки мають чинити згідно з інструкцією Організації, яка не визнає збірної відповідальності цілої родини за злочин одного її члена. Однак часто виникають обставини, які примушують нас брати вищу засаду, ніж інструкція, — добро справи. І тут уже вся моральна відповідальність лягає на члена Організації, котрий, вступаючи до її лав, знав, які наслідки може потягти за собою зрада».

Так, методи були жорстокі, але скажіть мені, подруго Волошко, як можна було діяти інакше в той час, коли нас лишилася жменька, а через одну зраду падали десятки людей? Та ви й самі це розуміли, тому — треба віддати вам належне — зовсім не намагалися вигородити себе брехнею чи замовчуванням невигідних для вас фактів. Навпаки, ви були більш ніж відверта, і мене просто вражала ця ваша щирість навіть там, де вона була не обов’язковою. Якщо ви, подруго Волошко, щось і «забували» у своїх свідченнях, чогось недомовляли, то тільки на користь інших, хоч би й тієї ж таки Марійки, якій ви хотіли врятувати життя.

Мені здається, що ваша гранична відвертість була своєрідною покутою усвідомленої вини, це було схоже на каяття через самокатування. Але каяття не за те, що ви зустрічалися з юдою і не повідомили нікому з Організації, що він живий і перебуває у ворожому таборі. Адже, навіть описуючи свою розмову зі Свердловим, ви продовжували виправдовувати Стодолю, який начебто не дбав про свою власну шкуру, а мав якийсь вищий намір. Та це просто смішно, подруго Волошко, хоч ви й тут можете сказати, що той, хто каже, ніби йому смішно, чомусь ніколи не сміється. Тоді за який гріх ви каялися? Адже, крім усього, ви ще дотримувалися помилкового і вкрай згубного переконання, що можна перейти до ворога і нікого не всипати. Ваш девіз «Ціль освячує засоби» у цьому випадку був святотатством. То за що ж ви каялися і спалювали себе у власних зізнаннях, подруго Волошко? Може, за кохання, якого не змогли вберегти і вирішили принести йому в жертву життя?

І все одно для Михасі залишався ще один шанс уникнути ліквідації. Мені здавалося, що найрозумнішим кроком було б відпустити її під «опіку» більшовиків, оскільки випадала рідкісна нагода посадити свого агента прямо в канцелярію Тернопільської ГБ.

18

Р. 31.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ

Мандзюк Марії, дочки Йосипа та Анни Сенів,

народилася 1925 року в селі Раковець

Золотниківського району Тернопільської області,

українка, 4 класи народної школи,

з родини рільників, незаміжня,

член ОУН з 1941року, псевдо Веселка.

Агентка УМГБ від липня 1947 року.

— Розкажіть, подруго Веселко, коли ви дізналися, що ваш брат Стодоля не загинув, а з допомогою більшовиків містифікував свою смерть і перейшов на їхній бік?

Я знов працював у криївці СБ, де, окрім Михасі, допитував ще й Марійку. Цього разу під рукою мав протоколи переслухання її брата Сума і Дзідзя, тож міг, як і водиться, зіставляти свідчення різних агентів та шукати в них суперечності й недомовки.

Марійка з вигляду була перестрашена, але відповідала на запитання прямодушно, майже не плуталася в датах, не виправдовувалася, хоч теж уперто стояла на тому, що Стодоля нікого не видавав і робив усе для того, аби над Стрипою не впав жоден підпільник.

— Я була приголомшена, коли побачила Василя живого, — розповідала Марійка. — Спершу зраділа, думала, він замаскувався під більшовика, та потім відчула, що сталося щось ганебне.

Одного вечора Гакова дружина, тобто їхня вуйна Параска, повела її до Багатківського лісу, сказавши, що там їх чекає Славко. Але замість Славка на зустріч прийшов Василь у совіцькому мундирі з погонами капітана. Марійці з несподіванки відібрало мову, вона так злякалася, наче Василь підвівся з могили, проте він сам пояснив, як воно є насправді. «Я у більшовицьких руках», — саме так сказав він, і це мало б означати, що Стодоля не сам перейшов до ворога, а його захопили. Марійка так розплакалася, що не могла зупинитися, і зрештою це