Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

   З того самого дня, коли ми з Кайлом зайнялись майже сексом, або майже зайнялись сексом (неважливо), пройшло три дні. За цей час він не приїхав, лише писав короткі повідомлення, що зникне, адже має невирішені справи. 
   Я не мала часу сумувати, тому що на роботі трапився апокаліпсис. Половина моєї команди підхопила якийсь вірус, і ми змушені були перерозподіляти навантаження. Мінді взяла на себе роль груші для биття, до якої всі приходили та жалілися на мене. Нічого не можу зробити — терміни горять, а працівників обмаль. Так, як ми успішно закрили проєкт Кайла (гаразд, майже закрили, там є декілька неточностей, які потрібно врегулювати), на нас повішено три нових замовлення, а ті люди не практикують постійне відтермінування, як було з Кайлом. 
   Ось тобі, Бетані, і ціна визнання! 
   В двері кабінету постукали, очікуючи побачити Стефані, що принесла нові макети від чотирьох дизайнерів, що зараз працюють за десятьох, я прокашлялася, та подала голос: 
— Так, заходь! — кричу, не відводячи очей від монітора, підбираючи той самий відтінок червоного, який так сильно потрібен замовнику. Це вже пʼята правка, якщо і це йому здавадиметься «ніби так, але трішки не те», то я задушу його власними руками. 
— До вас прийшли, — тонким голосом повідомляє дівчина. 
— Запрошуй, але швидко, не маю багато часу.
— Доброго ранку, міс Гарпер. 
   Я різко підіймаю голову, як ошпарена, і бачу Енцо в темно-брунатному костюмі з білою сорочкою, розстібнутою біля шиї на два ґудзика.
— Містере Мореллі? Яка неочікуваність!  
   Стефані йде, залишаючи нас наодинці. 
— Зізнаюсь, я гадав, що ви рядовий працівник, а не керуюча відділом, — він розпливається в усмішці. — Я приємно вражений. 
— Дякую. Ви прийшли з конкретним питанням, чи просто сказати мені особисто ці слова? — я вказую на крісло, поруч зі столом, запрошуючи його сісти. 
— У вас є хватка. Відразу до справи, — він сів, розстібаючи один ґудзик піджака. — Я прийшов, як замовник. 
— Цікаво, — я постукала ручкою об стіл, — Зазвичай, замовники заповнюють форму, ми розглядаємо її, а тоді вже говоримо про співпрацю. Не думаю, що так вдасться, — я вказую на нас з ним. — Я не маю таких сил, аби посунути чергу. 
— Все узгоджено з вашим керівництвом. І проєкт буде доручено вести саме вам, за моїм великим проханням. 
— Звідки така впевненість в моєму професіоналізмі? — я підвожуся зі свого місця, повільно ступаючи до вільного крісла біля нього. 
   Є відчуття, що я форель, котра сама пливе в тенета до браконьєра. Розуму в мене точно, як в риби, якщо я скорочую відстань між нами. 
— Це інтуїція, — каже чоловік, спираючись на спинку, наче господар будинку.
— У вас з Дієго це сімейне, — торкаючись сідницями мʼякої оббивки, зауважую я. 
— Сімейне гніздо, де проживає моя родина, — він глибоко вдихає. — Потребує реставрації. 
— Гаразд. Я маю оцінити обʼєм робити. Мені потрібно знати характеристики обʼєкту, в ідеалі я хотіла б мати технічні креслення, якщо вони у вас є. Якщо немає — не проблема. Наші хлопці приїдуть до вас, та зроблять всі заміри, аби відтворити все на папері. А за цей час ви можете подумати, що саме хотіли би бачити в готовому дизайні. Можливо якісь конкретні побажання, чи референси. А ще я можу показати вам…
   Зупиняюсь на півслові, помічаючи, як Енцо дивиться на мене, примруживши очі.
— Щось не так? — ще більше вирівнюю спину та намагаюся дихати рівно. 
— Все прекрасно. Ви так натхненно розповідаєте, — він здивовано хитає головою, жестикулюючи правицею. — Люблю людей, що захоплюються своєю справою. Цього бракує моїм синам, — він стискає долоню, осікаючись. — Моєму сину. 
— Співчуваю вашій втраті, — тихо шепочу. 
— Дякую. Бруно прожив яскраве, але надто коротке життя. Пішов, коли вирішив довести мені, що вартий нашого прізвища, — присмак гіркоти та туги чувся в цих словах. 
  Ну от, ми зайшли в глухий кут, з якого так важко вибратися. Барабаню пальцями по колінах, шукаючи ідеальний початок для наступної репліки, але Енцо мене випередив. 
— Що ж, Бетані, я зайвий раз переконався, що інтуїція мене привела туди, де я є зараз, — не маючи на увазі мій кабінет, сказав він. — Тому, я не сумніваюся, що саме ви зробите мій будинок таким, яким я його бачу, заплющуючи очі. 
— Мені приємно, що ви вирішили довіритися мені, містере Мореллі, — я підвелася, натякаючи, що на сьогодні нашу розмову закінчено. 
— Енцо, — він ступає крок до мене. — Називайте мене просто Енцо. 
— Гаразд, Енцо, — я простягнула руку в напрямку дверей. — Стефані допоможе вам заповнити всі форми на нашому сайті, і як тільки дані будуть на моїх руках, ми почнемо тісну співпрацю. 
— Передавайте привіт своїй мамі, — ніби «між іншим» видає він. 
   Шлунок стиснувся, викликаючи легку нудоту. 
— Ви знаєте мою маму? — шоковано запитала я. 
— В часи, коли вона сяяла в променях слави, тільки лінивий не знав Габріеллу Морен. Ви дуже на неї схожі, тому я так здивувався при нашій першій зустрічі. Вибачте, якщо збентежив цим. 
— Ні-ні, все добре. Мені часто кажуть, що я дуже схожа на маму, — поступово заспокоїлась я. 
— Як вона поживає, до речі? Чув, що змінила прізвище. Вийшла заміж? 
— Так, тепер вона Габріелла Берньє, живе зі своїм чоловіком у Франції, — випалюю геть не потрібну йому інформацію. 
— Цікаво. Повернулась на батьківщину, — він замислився. — Що ж, всіх нас зве коріння. І чим старше ми стаємо, тим більше вабить рідна земля, — він взяв мою руку і притис до губ (не дуже пасує діловому етикету). — Всього найкращого, Бетані. Скоро побачимось.
— Гарного дня, містере… — я зловила його невдоволений погляд. — Енцо. 
   Чоловік залишив кабінет, але його присутність я відчувала до самого вечора. От, що мають на увазі, коли кажуть: «сильна енергетика».