Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

— Що? Ви не можете передати мої проєкти Мінді! —ляскаючи рукою об стіл містера Левінсона, сказала, ображено. — Я тримаю все під контролем! 
— Я передаю їй тимчасове управління, поки ти будеш займатися проєктом для містера Мореллі. Він… дуже важливий клієнт. 
— Я зможу робити все паралельно, — я підвожуся з місця та починаю нервово крокувати кабінетом. — Мінді прекрасний дизайнер, вона знається на своєму справі, але саме я тримаю руку на пульсі. І ви це прекрасно знаєте! 
— Бетані, не сприймай це так бурхливо, сядь на місце. - спокійно промовляє чоловік. 
— Ні, я не можу не сприймати це бурхливо! Невже я не показала, що здатна впоратися з таким обʼємом роботи? 
— Енцо Мореллі важливіший за всіх, кого ти зараз ведеш. Це буде краще для тебе, зрозумій це! 
— Не зрозумійте мене неправильно, але це схоже на пониження! — мій погляд горить, наче у звіра, що відбивається від нападника. 
— Бетані, це ніяке не пониження, — чоловік підводиться, та повільно крокує до мене. — Навпаки, сприймай це, як підвищення, — хитрий прищур потвориить його обличчя, коли він обережно стискає мої плечі. — Якщо йому сподобається готовий дизайн, то він погодиться інвестувати чималу суму коштів для розвитку твого відділу. Ми зможемо збільшити кількість вакансій, твій штат наповниться десятком нових кадрів. 
   Я кліпаю, перетравлюючи його слова. 
— Ти будеш керувати і далі, але масштаби збільшаться. Більше молодої крові, ідей, креативу. І все завдяки тобі. Вважай, що це відрядження. Ти зможеш прикласти всі сили, аби реалізувати найсміливіші побажання замовника. Я знаю, яка ти працьовита. Декілька місяців, і повернешся до звичного режиму роботи. А зараз — зосередься на Мореллі. 
   Прекрасно! В моєму житті все перевертається з ніг на голову, а ця сімейка фігурує в цьому, як ніхто інший. 
— І я далі можу працювати в своєму кабінеті? — твердо запитую, схиляючи голову. 
— Звісно! — як до трирічки, що бʼється в істериці посеред магазину, промовляє Стів. — Твій кабінет — це твій кабінет, ніхто тебе не виганяє. 
— Добре. Але, щоб ви знали, я буду приділяти десять відсотків уваги іншим проєктам, інакше я не згодна.
— Як забажаєш, Бетані, — він підіймає долоні, та зʼєднує їх в замок. — Передай справи Мінді. Зроби це до кінця тижня, а з наступного уяви, що дім Мореллі — це твій дім, зроби все в найкращому вигляді. 
— І я вимагаю підвищення оплати праці! — не думаю, що цей шантаж спрацює, та маю спробувати. 
— Я і сам хотів збільшити твою зарплатню, ти на це заслуговуєш. 
   Відчуваю себе розумово відсталою. Саме так говорить бос, наче кожне слово, що він вимовляє, може зруйнувати той спокій, що заліг в мене в голові. 
— Я зроблю з того будинку цукерочку, містере Левінсоне. В максимально короткі терміни. 
  Його задоволене обличчя розслабляється, зморшки втрачають глибокий рельєф.

   Ми з Мінді вечеряємо в мене вдома, обговорюючи переворот, що стався в офісі. 
— Я посивію, Бет! — вона перекладає їжу з місця на місце, дратуючись. 
— Все не так складно, я завжди буду поруч, — відрізаючи шматок пирога з доставки, переконую подругу. 
— Я не природжений керівник, і ти це знаєш, як ніхто інший, — дівчина закидає голову назад та міцно стискає щелепу. 
— Якщо потрібно когось насварити — присилай їх до мене, — озвучую цю геніальну ідею з ноткою веселості. — А якщо хтось заслуговує на похвалу,  ти і сама з цим прекрасно впораєшся. 
— Бет, ну чому я? Краще б Майк, або Леві, або…
— Ні, не краще, — перебиваю її. 
— Вони так задеруть носи, що потім прийдеться зносити стіни, аби вони ними не чіплялися, пересуваючись офісом, — здригаючись від сміху, кажу я. 
   Подруга робить вигляд, що не уявила цю картину, тримаючи серйозний вираз обличчя, та вже за секунду вибухає і регоче разом зі мною. 
   Дзвінок в двері перериває наш істеричний сміх, ми повертаємо голову в напрямку входу в квартиру. 
— Ні, — випереджаючи її запитання, кажу я. — Я нікого не чекаю.  
— Тоді не відчиняй, — шепоче вона. 
— Мі, ми реготали так, що нас було чути на сусідній вулиці, можеш не шепотіти, вже занадто пізно робити вигляд, що нікого немає вдома.
   Я підвелася і вирушила перевірити хто ж прийшов до мене в таку пізню годину. 
— Привіт, — тихо кажу я, привідчиняючи двері. — Дієго, який неочікуваний візит! 
— Запросиш? — він кладе долоню на двері, штовхаючи їх. 
— Справа в тім, що я не сама. 
— Он як? 
— Так, тому тобі краще піти. 
— Хто там? - позаду подає голос Мінді. 
— Це… мій хороший знайомий, — я тягну ручку на себе, впускаючи його всередину. — Дієго, це Мінді, — дивлюсь на нього. — Мінді, це Дієго, і він вже йде. 
— Взагалі-то, ні, — він простягає пляшку знайомого Просекко (хоче споїти мене?), та усміхається кутиком губ. — Я прийшов, розраховуючи на приємну компанію. 
— Ну що, Мі, приймемо третього? — я кричу подрузі поглядом: «Скажи ні!» 
— Звісно, у нас забагато їжі, як на двох дівчат. 
   «Ідіотка!» вирячую очі, — саме такий сигнал ми навчилися подавати в студентські часи, коли котрась з нас робила дурню в оточенні незнайомців. Для прикладу: Мі диктує мій номер хлопцю, котрий цілий вечір не давав мені проходу, а я дивлюсь на неї поглядом «ідіотка, ти що робиш!», — і вона реабілітується, називаючи дві останні цифри неправильно. 
— Вибач, — шепоче вона, коли ми йдемо за спиною Дієго, який заходить у вітальню. 
— Мі, ти що, забула всі сигнали? — шарпаю її за футболку 
   Вона робить таке обличчя, що я лише закочую очі та прискорюю крок. Подруга перебирає за мною своїми ніжками. 
— Мила квартирка, — сідаючи на стілець, каже Дієго. — Доставка? — він бере коробку, читає назву закладу. — Ще й не найкраща. 
   Ніс чоловіка морщиться, наче він дивиться на щось огидне. 
— Тобі ніхто не пропонує це їсти! — ставлячи руки на талію, промовляє Мі. 
   Дієго вперше дивиться на неї, оглядаючи з ніг до голови, він робить це так повільно, що подруга починає дратуватися. 
— Я і тобі радив би не їсти цього, — він вказав рукою на неї. — Варто задуматись про щось більш… збалансоване. 
— Перепрошую? — вибухає вона. — Ти натякаєш, що я занадто товста, щоб дозволити собі на вечерю зʼїсти шматок чортового пирога? 
— Я не казав цього. Це сказала ти, — він підморгнув. — Варто задуматися. 
— Дієго, перепрошую, що скажу це, але твоя думка мені настільки не цікава, що я аж трішки збентежена цим, — вона робить крок до нього. 
— Вибач, не запамʼятав твого імені, — він кривиться. — Люсі? Не варто сприймати конструктивну критику так близько до серця. 
— Мінді. Її імʼя — Мінді, — стаю поруч з подругою, яку вже підкидає від люті, та обіймаю за плече. 
— Точно! — чоловік ляскає пальцями. — Ти чого така червона, Люсі? — він заплющує очі, швидко мотаючи головою. — тобто Мінді. 
— В мене алергія на пихатих недоумків. 
— Як добре, що тут таких немає. 
— Ох, ти б здивувався! 
— То як? Так і будемо кидати одне в одного кинджали, чи все ж відкоркуємо пляшку? — шукаючи шлях до перемир’я, пропоную я. 
— Я, певно, піду додому, — Мінді розвертається і йде. 
   Я наздоганяю її, втримуючи за передпліччя. 
— Мі, не залишай мене з ним наодинці! — шепочу, благально морщачись. 
— Ти сама це бачила. Я не можу знаходитися в одному приміщенні з такими людьми. Він прийшов до тебе, певно розраховує на побачення, — на цих словах я тягну її до спальні, аби знайти затишніше місце для цієї розмови. 
— В мене не може бути з ним ніяких побачень. 
— Здається, він думає інакше. 
— Та байдуже, що він думає! Давай я випроводжу його? 
— Не варто, краще я піду. 
— Мі, будь ласка! Не зважай на те, що він говорить. Дієго народився із золотою ложкою в роті, та думає, що йому все дозволено. 
   Подруга видає гіркий смішок.
— Тобі ніколи мене не зрозуміти, Бетані. 
— Про що ти? — мені так боляче дивитися на те, яка вона засмучена. 
— Ти ніколи не знала як це, мати таке тіло, як у мене. І як, бляха, гидко чути такі слова знову і знову, від людей, на думку яких мені глибоко начхати. Я розумію, що це не має мене чіпляти. Але чіпляє. 
— Мі, що не так з твоїм тілом? 
— Ти серйозно? — вона відходить в центр кімнати, і крутиться, піднявши руки, як заведена механічна статуетка балерини. — Подивись на мене, а потім на себе, і знайди сотню відмінностей. 
— Ми різні, але це нормально. 
— Ні, справа не в тім, що ми різні. Ти  ідеальна і знаєш про це. А я — повна твоя протилежність і теж ніколи не забуваю цей факт, — по її щоці котиться блискуча сльоза.
— Мінді… 
   Вона підіймає руку, не даючи договорити. 
— Ні, не варто. Не говори, що я по-своєму ідеальна, всі ми унікальні, та іншу незв’язну нісенітницю. Я бачу себе в дзеркалі щодня і ненавиджу в собі все! — вона вже нічого не бачить за водопадом сліз. — Я ненавиджу свій короткий зріст, ненавиджу свою вагу, яка скаче, як їй заманеться! —дівчина важко дихає. —Ненавиджу форму своїх грудей, і те, як виглядає пупок, коли я сідаю у ванну оголена, та маю необережність опустити погляд вниз. Я не потвора. Але й до ідеалу мені дуже далеко. 
   Не питаючи дозволу я підійшла та обійняла її за плечі, притискаючи голову до своїх грудей. 
Мінді не може зупинити ридання, ми стоїмо так добрих пʼять хвилини. Мої руки гладять її спину та волосся. Я хочу забрати її біль, втамувати його.  
   Вона з тих дівчат, що видаються впевненим та сміливими. Якщо одяг, то лише яскравий, якщо квиток на концерт, то тільки в перший ряд, якщо показати всім себе, то з найкращого боку. 
   А коли така дівчина лишається наодинці з собою, то ніхто краще не впорається із завданням образити її, аніж сама вона. 
— Мінді, більшість з цих комплексів у тебе в голові. Ти красуня, і це правда. Ану, згадай-но, скільки хлопців було в мене на останньому курсі університету?
— Не памʼятаю здається, ти ні з ким не зустрічалася в той період, — вона витирає сльози ребром долоні. 
— Правильно, жодного! І жодного претендента на це вакантне місце. А зараз згадай, скільки хлопців бігали за тобою, аби запросити на побачення? — я запитально підвела брови, дивлячись в її обличчя. 
— Не рахувала, — вона супиться. 
— Звісно, ти після першого десятка перестала запам’ятовувати їхні імена, — я тихо засміялася. — Мі, ти прекрасна та ідеальна. І не смій зі мною сперечатися. 
   Щира усмішка відігнала печаль з її обличчя, вона закивала головою. 
— То що, ходімо, попросимо Дієго валити куди подалі? 
— Ні, нехай залишиться. Не хочу, щоб він тішив себе тим, що довів мене до істерики та змусив піти, залишаючи вас наодинці. Тим паче, ти кажеш, що сама не хочеш цього. 
— Оце моя дівчинка!