Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Я не очікувала знову побачитися з Ромою.

Однак це сталося.

Моє минуле завітало просто на поріг і вручило папку документів — щоб я виконала домашнє завдання.

Від результатів цього тесту залежала моя кар'єра. Залежав мій заробіток. А можливо — і найближче майбутнє моєї родини загалом.

Я не могла проґавити цей шанс.

Такими можливостями не розкидаються.

Тому я забрала з собою Аврору і поїхала додому, щоб попрацювати з таблицями.

Оновила на ноутбуці бухгалтерську програму, освіжила пам'ять щодо норм, термінів подання. Переглянула важливі правки за останні роки.

Багато що змінилося.

Тому почувалася невпевнено.

Здавалося, що не потягну. Я його розчарую.

Роман дуже вимогливий начальник. І тримати на посаді за гарні очі вже точно не стане.

Господи. Навіть не вірилося, що я готую звіт для того самого Роми Жданова.

Усе було так дивно.

І все ж я мусила вивезти цей проєкт — впоратися із завданням. Потрібно просто заспокоїтися, опанувати себе. Трохи почитати роз'яснення податкової. І приділити цій справі кілька годин.

Але тут...

— Мамо, там вода дубова! — прокричала Ава з першого поверху. — Я не можу помитися — вода дубова!

— Що значить "дубова"?!

— Вона дуже холодна — під душем дубак!

— Дубак... — пробурмотіла я і спустилася сходами. — Тільки цього бракувало.

Зламався бойлер.

Я в них не розбираюся, але блимала червона лампочка.

Я постукала по блоку управління. Увімкнула і вимкнула живлення. Навіть перекрила кран із водою на вході. Проте нічого не допомогло.

Лампочка блимала.

Бойлер не грів.

Йшла холодна вода.

— Я змерзла! — верещала донька. — Увімкни мені теплу воду, мамо!

— Вилазь. Поки одягнися в мій халат. Загорнися... Я мушу зробити дзвінок.

Я з величезним небажанням набрала Давида.

— Яно? Щось трапилося?

— Трапилося, — видихнула я. — Накрився бойлер.

— Ти впевнена? Як він поводиться?

— Не гріє. Вода холодна. Блимає червона лампочка. Ти б не міг... — здригнувся в мене голос. Я заплющила на мить очі й спробувала розслабити горло. — Ти б не міг... приїхати й глянути — раптом там можна полагодити? Може, там якийсь нагрівач перегорів. Або ще щось на зразок цього. Бо вже пізно. Магазини зачинені. І це купу грошей коштуватиме. Аві треба прийняти душ. Назар із тренування скоро приїде. Та й мені самій треба буде якось...

— Так, звісно, — відповів Давид без роздумів. — Не хвилюйся. Я приїду.

За півгодини він був на місці.

Дістав із багажника ящик інструментів.

І без зайвих слів спустився в підвал.

Я навмисно відіслала Аврору до спальні.

Не хотіла, щоб знову був скандал.

Діти залишалися головною проблемою.

Давид мені все ще був потрібен.

Та лише для побутових задач.

Він усе тут знав — кожен гвинтик, кожну цеглинку цього будинку. Адже він сам його побудував.

Ми вибирали план. Сперечалися до посиніння, яким буде планування кімнат. Скільки поверхів і гаражних місць. І все одно ми обоє були задоволені нашим вибором.

Я пам'ятаю, як це було хвилююче — обирати свій майбутній будинок. Вигадувати його дизайн, розміри. Замахуватися на нові висоти.

Наш перший будинок.

І тепер він став для мене фортецею.

А Давид — мій ворог. Лише нечастий гість, якого я пускаю суто з розрахунку.

Він ремонтує бойлер.

Я даю йому побачення з донькою.

Коли шлюборозлучний процес завершиться, я дозволю йому бачитися з нею на вихідних. Навіть забирати її кудись у парк атракціонів.

Якщо він не передумає.

І не присвятить своє життя опіці над прийомним сином. Якого народила від казна-кого дешева співачка з вулиці червоних ліхтарів.

— Ну от і все, — піднявся він із підвалу. Стояв, одягнений у сині джинси, домашню сіру футболку. На ногах — прості чорні кеди. Я вже відвикла бачити його таким. Були змішані відчуття. Якось дико... — Я замінив запобіжники. Це в них була проблема. І про всяк випадок поставив новий тен. Старий був уже пристойно в накипі. Міг перегоріти найближчим часом. Тож воду можна вмикати.

— Дякую, — відповіла я. І поглянула в бік кухні. — Я б запропонувала тобі вечерю. Але зараз надто зайнята роботою. Тож вибач.

— Роботою? — здивувався Давид і з цікавістю уточнив: — Що за робота? Я гадав, ти зараз у пошуку. Щось знайшла?

— Так. Знайшла. Точніше... Це зі старої роботи. Шеф попросив глянути один договір. І платіжки до нього. Раптом я щось знайду незамиленим оком.

— О... Цікаво. Бачиш, як тебе цінують на старому місці. Радий за тебе. Це класно. Що ж... — уперся він руками в боки. — Тоді я поїду. Не хочу тебе відволікати від цього проєкту. Я справді радий, що в тебе налагоджується кар'єра. Мені б дуже хотілося, щоб ти знайшла себе як професіонал. І... — запнувся він, видушуючи із себе слова жалю. — Вибач, що я вимагав від тебе сидіти вдома. Я був неправий. Це нечесно. Ти маєш право займатися чимось цікавим і важливим. Крім обов'язків матері та...

Він хотів ще додати "дружини". Але зненацька зрозумів, що це перестало бути актуальним. І замовк.

Сходами спустилася Ава.

— Тато! — вигукнула мала. І кинулася до батька. — Я так скучила! Чому ти рідко приїжджаєш?!

— Приїжджатиму частіше. Якщо мама дозволить.

— А ти вже бачив, який у мене планшет крутий?!

Аврора вирвалася з рук і метнулася в халаті на кухню. А вже звідти прибігла з рожевим планшетом.

— Вау! Гарний!

— З кицюньками, — хвалилася донька. — І ручка є — писати й малювати. А ще тут музику можна вмикати. І мультики. Можна малювати. Можна книжки качати та ігри всілякі. Тобі подобається?

— А як же, — усміхався Давид. — Мені дуже подобається. Реально крутий планшет. І дорогий, напевно...

— Не знаю, — знизала Ава плечима. — Це дядя Рома подарував. Він не казав, скільки коштує.