Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

За кілька годин «усім миром» ухвалили кілька вимог щодо відставки уряду, проведення позачергової сесії Верховної Ради, на якій мають скасувати рішення про «призупинення підготовки до асоціації з ЄС», а в разі його нескасування — імпічмент президенту.

Все це здавалося мені нереальним, штучним.

Адже ламати треба було СИСТЕМУ. Всю систему, котра складалася десятиліттями, і в котрій були задіяні всі без винятку гілки влади. Скаламутити лише поверхню цього застійного болота — то було замало.

З трибун лунали слова «провладна партія», «влада», зрештою — «банда».

Але насправді, як на мене, це були не зовсім вірні визначення.

Те, що називалося «партією», насправді було чітко структурованою мафією з досить жорсткими умовами виживання всередині самої себе, з розгалуженою мережею родинних стосунків, пов’язаною між собою і кров’ю, і грошовими оборудками, і різного роду компроматами, і взаємними боргами.

Дивлячись на піднесені і натхненні обличчя людей, я розумів, що тепер — САМЕ ТЕПЕР — все так легко не обійдеться. Адже на кону у нинішніх можновладців стоїть все: не просто влада і такий-сякий престиж перед своєю і світовою спільнотою, а саме ВСЕ. В тому числі і — життя. До того ж, «хрещений батько» усієї цієї структури знаходиться не в Києві, не в Україні.

Ми лиш мали справу з маріонетками. Але й цим маріонеткам варто було б обрізати мотузки з рук…

— Босе, чому у вас таке кисле обличчя? — увірвала мої думки Ліна.

Я посміхнувся і відповів їй реплікою з «Вбити дракона»:

— Зима буде довгою…

— Побачимо, — посміхнулася у відповідь дівчина…

* * *

Повернувся додому пізно.

Після мітингу Ліна потягла мене до студентського гуртожитку. Дорогою ми зустріли багато знайомих — від ректора Миколи до тих давніх друзів, з якими я давно втратив зв’язок і вже не сподівався зустрітися.

Дивно, але саме цей «майдан» посприяв нашій зустрічі.

Микола запропонував завітати до нього, адже настрої були різні: молодняк, загорнутий у прапори, гув, наче штормове море, і прямував до гуртожитку.

Нам же кортіло обміркувати ситуацію в спокійній затишній атмосфері більш цивілізованого (тобто, Миколиного) помешкання, що розташовувалося в центрі міста. Тим більше, що той зателефонував дружині і замовив вареники.

Отже компанія, котра вже набрала людей зо п’ятнадцять, розкололася.

Чмокнувши мене в щоку, Ліна пішла зі студентами.

Ми з Миколою і ще парочка наших знайомих пішли «грітися варениками».

Я зловив себе на думці, що не встиг розпитати Ліну про несподіваний від’їзд Марини. Але зрадів, що стримався: занадто цікавим було те дівчисько.

Домовились зустрітися наступного дня на Майдані.

І розбіглися по «клубах за інтересами».

У Миколи гомоніли до півночі. Зійшлися на тому, що «давно пора», що «риторику варто змінити» і що «поступки мають бути, інакше…».

Інакше — «банду геть!».

Все здавалося простим і зрозумілим.

Я радів, що події, котрі застали мене в Україні, затьмарили і, дякувати Богу, звільнили мене від необхідності розповідати про Америку, про фестиваль, і про невдалі пошуки колишьної дружини.

Щоправда, Микола поцікавався, чи повернется до викладання на курсі Єлизавета Тенецька, на що я коротко і чесно відповів, що Єлизавета Тенецька тимчасово в Америці і, здається, має там цікаві пропозиції. Чи повернеться — не знаю…

Додому їхав опівночі в таксі.

Цього разу «політінформацію» водію проводив я.

Дебати закінчилися на тому ж подвір’ї і тим же жестом, котрий цього разу зробив я: помахав у повітрі стиснутим кулаком — «но пасаран!». Цей водій із сумнівом похитав головою: «Нічого не вийде — покричимо та й розійдемось… Хіба що водилам робота буде — народу багато…».

Мати не лягала, зустріла мене тривожним і докірливим поглядом, мовляв, ну от, тільки приїхав і вже — в біга.

Але не сказала нічого. Потайки потягнула носом повітря, так, як робила колись, аби відчути, чи я тверезий.

Я поцілував її:

— Все в порядку, ма. Я був у Миколи. На варениках…

Вона заохкала і повівши на кухню показала мені цілу гору таких самих вареників — тільки вдвічі менших і делікатніших, наших «родинних», котрі вона покинула ліпити після смерті батька.

Встояти перед ними було неможливо, особливо після американських гамбургерів і різного роду «кухонь народів світу», серед яких я жодного разу не бачив ані вареників, ані борщу.

Наліг на страву під пильним маминим наглядом.

Вона сиділа, підперши щоку, як це, певно, роблять тисячі, а може й мільйони матерів світу.

— Я дивилася телевізор, — сказала вона. — Що там відбувається?

Я коротко пояснив, не турбуючи подробицями.

— Твій тато був комуністом… Не думаю, що він підтримав би виступ проти влади… — обережно сказала мати. — Однаково вирішуємо не ми…

— Побачимо, — сказав я і, втомлений попередніми дебатами у Миколи, перевів розмову на інше.

На те, до чого спонукала затишна домашня атмосфера:

— Ма, а що було зі мною в дві тисячі п’ятому? Я був дуже нестерпним?

Вона посміхнулася лагідно:

— Ти завжди був нестерпним. Ну, що було?.. Заходив до нас дуже рідко. А коли заходив, спиртним від тебе тхнуло — я непокоїлась. Потім це безглузде одруження… Потім — сам знаєш. Ти хоч щось там з’ясував у тій Америці?

— Ні.

— Ну, так тому й бути. Не варто ворушити минуле.

Вона помовчала тим красномовним мовчанням, за яким — і я це добре відчував! — крилося запитання чи зауваження.

Потім наважилась:

— А от Маринку втратив!

І прискіпливо поглянула на мене:

— Може ти — мартопляс, синку? Бабій?

Я засміявся, обняв її:

— Звісно, ма! І немає на те ради…

Вона жартівливо відмахнулася, погнала мене до ванної.

Час був пізній.

Уже засинаючи в сусідній кімнаті, там, де за словами матері, часом ночувала Марина, я подумав про готель «Дніпро», сто доларів і Превера.

Останнього я ще досі міг цитувати по пам’яті.

Два перших фактори лежали поза межею того питання, яке я поставив матері.

* * *

Наступного вечора, який видався теплішим, ніж минулий, я з задоволенням ходив у натовпі біля стели і альтанки на Майдані.

Горіли вогні і вогники, на узвишші біля альтанки виступали поети і співаки, брали слово всі, хто хотів. Весела, збуджена юрма з вдячністю вислуховувала кожного.

По периметру Майдану стояв досить ріденький ланцюжок міліціонерів.

У порівнянні з першим Віче, обличчя змінилися: вони були здебільшого молоді.

Подейкували, що днями саме тут, на цьому боці майдану, будуть встановлювати ялинку і заливати ковзанку.

На сходах біля альтанки я побачив Ліну.

— А ми тут ночуємо! — сказала вона. — Якщо є якась робота, майте на увазі: я беру відгули!

Ніякої роботи я поки що не міг їй