Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Хто вкрав мій гаманець, той вкрав у мене право на життя, — відказав Ларсен. — Ось як воно тепер. Бо він краде мій хліб, моє м'ясо, мою постіль і таким чином ставить моє життя під загрозу. Ви знаєте, того хліба й юшки, що роздають біднякам задарма, на всіх не стає, і коли людина не має нічого в гаманці, вона вмирає, чи радше здихає, якщо не зуміє швиденько напхати собі гаманця знову.

— Але я щось не бачу, щоб цей пароплав зазіхав на ваш гаманець.

— Зачекайте, побачите, — похмуро відповів Ларсен.

Довго чекати нам не довелося. Пройшовши кілька миль далі за наші шлюпки, «Македонія» почала спускати свої власні. Ми знали, що на ній чотирнадцять шлюпок, тоді як у пас було тільки п'ять (одну ми втратили, коли втік Вейнрайт), і вона спустила перші кілька човнів з навітряного боку від нашої найдальшої шлюпки, тоді ще кілька — впоперек до нашого курсу, і останні з завітряного боку аж ген далеко за нашою найближчою шлюпкою. Полювання нам було зіпсовано. Позад нас котиків не було, а поперед нас чотирнадцять шлюпок, наче величезна мітла, змітали табун.

Наші шлюпки вибили котиків на смужці в дві-три милі — до того місця, де спустила свої човни «Македонія», — і повернулися на шхуну. Вітер стих до легенького повіву, океан усе спокійнішав, і така погода, коли спіткати величезний табун котиків, могла б забезпечити незвичайно багату здобич — лишень два-три дні випадає таких навіть на добрий сезон. Веслярі, стерники, мисливці, злі, як чорти, гуртом подерлися на борт. Кожен відчував, що його пограбовано. Підіймаючи шлюпки, всі сипали прокльони на голову Смерті Ларсена, і якби ті прокльони мали силу, то не минув би він вічної погибелі.

— А горів би ти в пеклі повік-віку, проклятущий, — вилаявся Луїс, моргнувши до мене: він уже сів перепочити, принайтовивши шлюпку.

— Ось прислухайтеся, про що вони говорять, і ви дізнаєтесь, чим вони живуть, — озвавсь Вовк Ларсен. — Вірою? Любов'ю? Високими ідеалами? Добром? Красою? Правдою?

— Скривджено їхнє природжене почуття справедливості, — зауважила Мод Брустер.

Вона стояла футів за десяток від нас, тримаючись однією рукою за грот-ванти, і тіло її ледь погойдувалося в такт із легким гойданням шхуни. Вона не підвищила голосу, а проте мене вразила його чистота і дзвінкість. Для мене він лунав, як музика. Я ледве зважився глянути на неї, боячись себе зрадити. Із-під кашкета їй спадали пишні ясно-каштанові кучері, що золотіли на сонці, і ніжний обвід обличчя був наче в осяйному німбі. Невимовно знадлива, водночас була вона чиста й натхненна, трохи не свята. Моє давнє захоплення життям відродилось у мені, коли я загледів це прекрасне втілення його, а холодні міркування Вовка Ларсена стали враз смішні й безглузді.

— Ви сентиментальні, — кпив він, — як і містер Ван-Вейден. Ці люди лаються, бо їхні сподівання не справдились. Оце й усе. А чого вони сподівалися? Добре заробити, зійти на берег із повною кишенею, а тоді їсти смачно, спати на м'якому, з жінками гуляти, пиячити без просипу. Отакі їхні високі поривання, їхні ідеали, коли хочете. Не дуже приємно дивитись і слухати, як вони виявляють свої почуття, зате ви бачите, як глибоко зачепило їх, як глибоко зачепило їхні гаманці, бо зазіхнути на їхні гаманці — це однаково, що зазіхнути на їхню душу.

— А ви поводитесь так, ніби вашого гаманця воно й не зачепило, — сказала вона, усміхаючись.

— То тільки так здається, насправді воно зачепило й мене — і мій гаманець, і мою душу. За поточними лондонськими цінами на котикові шкури, «Македонія» сьогодні після полудня заподіяла нам збитків тисячі на півтори доларів.

— Ви так спокійно говорите… — почала Мод.

— Але я не почуваюся спокійно, я ладен убити чоловіка, що пограбував мене, — перебив він її. — Так-так, будьте певні, а що той чоловік мій брат — це тільки сантименти.

Обличчя його раптом змінилось, і він промовив уже не так різко, цілком щирим тоном:

— Ви, люди сентиментальні, напевне, буваєте щасливі, направду щасливі, коли намрієте в житті щось гарне. Коли ви бачите в чомусь добро, то й самі почуваєтесь добрими. А от скажіть мені, ви обоє, чи бачите ви що-небудь добре в мені?

— Ну, принаймні виглядаєте ви зовсім не зле, — схарактеризував я.

— Вам не бракує сили, щоб діяти добро, — відповіла Мод Брустер.

— Аякже, аякже! — скрикнув він аж сердито. — Ваші слова — порожні звуки для мене. Нічого ясного, виразного, певного в вашій думці нема. Ви не можете взяти її в руки й роздивитися. Сказати правду, це взагалі не думка. Це почуття, сантимент, щось таке, що грунтується на ілюзії, а не витворене розумом.

І знов йому голос полагіднішав, у ньому забриніла звірлива нотка:

— Знаєте, я іноді ловлю себе на бажанні теж заплющити очі на факти й жити лише ілюзіями та мріями. В них нема й крихти правди, авжеж, вони суперечать здоровому глуздові, та попри все це той самий глузд каже мені, що в мріях і в ілюзіях більше насолоди, ніж у найщирішій правді. А кінець кінцем насолода — це ж платня за труди життя. Без насолоди воно нічого не варте. Волікти. на собі такий важкий тягар, як життя, та ще не діставати за те винагороди — це гірше, ніж бути мертвому. Той, хто зазнає найбільше насолоди, той і живе найповніше, а ваші мрії та фантазії завдають вам менше турбот і приносять більше радощів, ніж мені мої факти.

Він замислено похитав головою.

— Мене часто, дуже часто бере сумнів щодо цінності розуму. У мріях, певно, більше реального задоволення. Чуттєва насолода повніша й триваліша за розумову, не кажучи вже про те, що за хвилини розумової насолоди ми завжди платимо чорною нудьгою. А чуттєва насолода тільки трохи притуплює паші почуття, і це скоро минає. О, як я заздрю вам!

Він раптом замовк, і на уста йому набіг знайомий глумливий усміх.

— Тільки майте на увазі, що я заздрю вам розумом, але не серцем. Це підказує мені мій розум. Заздрість — це витвір інтелекту. Я немов украй стомлена твереза людина, що дивиться на п'яного й шкодує, чому сама не п'яна.

— Або мудра людина, що дивиться на дурну і шкодує, чом вона сама не дурна, — засміявся я.

— Атож, — сказав він. — Ви двоє щасливих збанкрутілих дурнів. Ви не маєте фактів у гаманці.

— А проте витрачаємось так само щедро, як і ви, — докинула Мод Брустер.

— Ба й більше, бо це вам нічого