Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

— Мушу вас засмутити, гер кюхефюрер. Ми повинні терміново закінчити тринадцятий барак, а потім обладнуватимемо псарню. Це наказ лагерфюрера, — сказав Карел.

— Ох, знову собаки… Собаки, звичайно, річ непогана, але чи можна собаками виграти війну? — саркастично усміхнувся кюхефюрер.

Володя та його друзі просто не повірили своїм вухам, бо ж не сподівалися почути таке від есесівця. А тим часом кюхефюрер продовжував:

— Ці собаки мені в печінках сидять — я повинен день і ніч сушити собі мізки, чим і як їх годувати. М'ясо давай найкраще і найсвіжіше, раціон міняй майже щодня. Адже це собаки найкращої німецької породи! І все повинен робити я. А якийсь вискочень собачий фюрер Зеєбом намагається мною командувати… Вальтер, налий-но ще скляночку…

— Гер кюхефюрер, сьогодні я мав розмову з лагерфюрером, і він мені сказав, що після псарні буде інша робота. Можливо, він мав на увазі якраз ваше кухонне господарство? — спробував утішити його Карел.

— Голубе мій, знаю я його плани — почне будувати собі нову віллу. Йому однієї, бачте, замало. Ох, бог буде свідком, незабаром усі ці вілли разом із собачими фюрерами та собаками полетять до чортів собачих, донерветер, — сказав, геть сп'янілий. І, варнякаючи, звернувся до Вальтера: — До тебе маю претензію: я ж тебе люблю, а ти, негідник, зловживаєш цим — не робиш ну нічогісінько, просто валяєш дурня. Хіба можна перетворювати кухню на бордель? Коли б я не прийшов — завжди застаю біля кухні сонмище «мусульманів». Унадились. Якщо лагерфюрер побачить, зніме з нас обох шкуру! Мені теж шкода «мусульманів», але хіба я винний, що вони дохнуть? Якого біса притарабанились у табір? Я вас сюди запрошував? Вальтер, наказую покінчити з цим свинством — киями порозганяти зброд! І щоб я не псував собі нерви…

Володя нетерпляче позирав на Карела — надто вже затягнулась ця аудієнція. А там — робота, дорога кожна хвилина! Та й товариші ж чекають, мабуть, нервують, та ще й голодні. А тут слухай п'яні теревені есесівського «добрячка»… Карел зрозумів його погляди і почав дякувати шефові кухні, обіцяючи, що найближчим часом при першій же можливості займеться його господарством і зробить усе, що треба.

— Хвилиночку, капо, я відмічу собі для пам'яті дещо і розпоряджусь. Вальтер, поклич мені Гришеньку, — наказав кюхефюрер.

У його німецькій мові дивним дисонансом прозвучало російське ім'я «Гришенька», сказане без найменшого акценту.

Володя з Жорою ще більше здивувалися, коли через хвилину в кімнату, радісно підстрибуючи, вбіг п'ятнадцятилітній, рожевощокий пустунчик — чистенький, вгодований, сяючий, гарненький, схожий більше на дівчинку, ніж на хлопчика. На чорному вінкелі, що означало «саботажник», літера «R» — тобто росіянин. А номер «сто п'ятдесят тисяч» свідчив про те, що хлопчик цей зовсім недавно потрапив до Освенціма, а звідти — до цього табору. Отже, свіженький новачок, а поведінка як у стопроцентного, досвідченого піпля. Дивина! Грайливо підстрибуючи, хлопчик підбіг до кюхефюрера і дзвінким дитячим голосом гарною російською мовою привітався:

— Здрастуйте, Рудольф Карлович!

— Здрастуй, моя радість! — стрепенувся кюхефюрер, схопивши хлопчика в обійми.

Кюхефюрер говорив теж російською, як справжній росіянин. В його голосі і в очах — непідробна ніжність. Володя з Жорою ошелешено дивилися то один на одного, то на кюхефюрера і цього дивного хлопчика, якого фельдфебель, не соромлячись присутніх, посадив собі на коліна. Есесівець і в'язень обнімаються — нічого собі картина! Таке вони бачили вперше, і в цьому було щось незбагненне, страшенно огидне.

— Гришутка, ти вже обідав?

— Так, Рудольф Карлович, обідав, чесне слово.

— Нічого, ріднесенький, поїмо ще раз — у мене є смачні речі… Ось тільки відправимо цих людей. Принеси мені, лебедику, мою папочку, — солодко проспівав кюхефюрер.

І Гриша, безцеремонно обмацавши кишені свого благодійника, знайшов там ключі, весело підкидаючи їх на долоні, вибіг з кімнати. За хвилину повернувся з шкіряною папкою. Кюхефюрер дістав з неї цупкий зошит, щось записав і звернувся до Гриші, мабуть думаючи, що з присутніх більше ніхто не розуміє по-російськи.

— Ці в'язні — з чеської бригади теслярів. Їх двадцять вісім чоловік. Якщо мене не буде і якщо відсутній Вальтер — видавай їм цулягу, двічі на день: можна суп, картоплю, трохи хліба і трохи маргарину — на твій розсуд, але не дуже балуй, бо ще нічого вони для нас не зробили.

— Зрозуміло, Рудольф Карлович.

Тепер Володя не сумнівався, що кюхефюрер за походженням російський німець, який, мабуть, довгий час проживав у Росії. А ось Гриша — загадка. Скоріш за все — звичайнісінький піпль, який став жертвою есесівського алкоголіка-гомосексуаліста.

Нарешті кюхефюрер відпустив їх, попередивши, що через тиждень жде від них роботи. Вальтер повів їх до зали роздачі, де приголомшив своєю щедрістю: великий кесель пшоняного супу і кесель щойно звареної, очищеної картоплі, смак якої вони вже й забули за довгі роки неволі. Та й це ще не все. Вальтер завів їх у приміщення продуктового складу, дав там кілька пачок маргарину і цілий мішок сухарів вагою тридцять два кілограми. Матінко рідна! Він неначе в воду дивився і, вгадуючи їх думки, дав сухарів на дорогу. А дорога ж далека й нелегка. Скільки треба продуктів, щоб прогодувати тридцять одного чоловіка протягом хоча б одного тижня? Чимало. А де їх узяти? Вони мріяли про кілограм сухарів, які треба мати в запасі — насамперед для хворих, знесилених, поранених, адже збиралися не на прогулянку… І раптом — цілий мішок! Як тут не хвилюватися!

У барак поверталися, задихаючись від напруження. Вантаж, який вони несли, був для них тепер цінніший за всі скарби світу…

А там, у бараці і під землею, кипіла шалена робота. Зробили перерву і накинулися на їжу, як божевільні. Їх підганяла невідкладна справа, від якої залежало все, навіть життя…

Увечері Володя з Жорою лишилися в бараці охороняти інструмент і майно, а чехи кинулися переносити свої постелі з центрального блоку.