Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Одна теоретична думка Платона щодо виникнення держави далебі видається незаперечною, а саме:

«Запити громадян, які становлять суспільство, різноманітні, але здатність кожного окремо задовольняти ці запити — обмежені. Тому кожному з нас одного себе буває не досить і ми маємо потребу в багатьох… Коли один із нас залучає до тієї чи іншої потреби інших; коли подібних потреб багато і ми схиляємо до співжиття багатьох спільників ї помічників, тоді це співжиття дістає у нас назву міста (держави)».

Так, співжиття, але без насильства одного над іншим, без олігархій і диктатур. Держава, економічно й політично основана на обов'язковій взаємодопомозі громадян, коли всі зацікавлені в праці одного, а один — у праці всіх, — ось мета, гідна боротьби».

Закони суспільного розвитку, своєчасність революції…

Хіба не дивно?

Звичайно, поставити питання ще не означає його розв'язати. У даному випадку для цього потрібен був геній таких титанів, як основоположники марксизму-ленінізму, і все-таки зрілість погляду вісімнадцятирічного юнака вражає. Революція є наука — ось як він мислив у свої вісімнадцять! О ні, то був не рожевий мрійник…

Та міркуємо далі:

«Якщо світом людей керують закони суспільного розвитку, які випливають з природних чи якихось інших передумов, то народжена людством ідея держави є річ доцільна. Тому не будемо заперечувати розумність самої ідеї. Але що таке держава без відмінності її внутрішньої побудови?

Хоч би яку державну формацію ми розглядали, у неї невдовзі виникає схожість з машиною, яка не буває ні доброю, ні злою. Її призначення працювати, виконувати задане, й тільки. І вона невтомно працює, поки є енергія і її механізм зберігає для цього необхідні можливості. Але всяка машина, як кажуть механіки, періодично потребує ремонту і навіть цілої заміни одних деталей іншими.

За аналогією, такого «ремонту» час від часу потребують і держави. Для них це — революція, зумовлена законами суспільного розвитку (дарма що ми їх досі не знаємо, знатимемо).

Час від часу тому, що остаточних революцій не може бути, бо тоді довелося б відмовитися від поступального розвитку людства взагалі. А застарілі державні формації, як це видно з історичного досвіду, без революційного втручання не змінюються.

Отже, щоб суспільний розвиток не деградував, дійшовши позірної межі, а держави, незважаючи на всю болючість перемін, процвітали, за революцією повинна відбуватися революція.

— Було б помилкою вважати тверезим революціонером того, хто пропонує свою модель державного устрою на віки. Як у зріючому насінні нагромаджується енергія майбутньої рослини, так у революції, що відбувається нині, зароджується революція наступна.

… Епікур каже: «Пусті слова того філософа, які не лікують жодного страждання людства. Так само як від медицини, коли вона не зцілює тіла, нема ніякої користі, немає її і від філософії, коли вона не виганяє недугів душі». До цього можна додати: пусті слова того філософа, який, трудячись, не думає про благо очікуваної революції, культурної чи соціальної. Яка користь з його праць, коли з них нічого не можна взяти для розвитку людства?

Усі теорії гарні тільки тоді, коли вони спонукають до зародження практичних ідей і справ, хай за часом від нас і віддалених. Архімедова теорія важеля і яблуко Ньютона в цьому можуть бути прикладом.

А вилучити теоретичні положення філософії з кола практичних теорій інших наук — означає схвалити схоластику.

О філософе, розвиток людської думки тебе породив і людство її своєму розвиткові сподівається на тебе!

Моральні засади держави опираються на ідеали її суспільства. Які ідеали, така мораль, яка мораль, така державі).

Чи може суспільство, проголосивши, скажімо, найблагородніші ідеали, вважати свою державу ідеальною, тобто такою, що не потребує ніяких змін?

Лессінг каже: «Якби існувала незмінність ідеалів, то це було б рівнозначно утворенню в природі стоячих боліт, приречених на висихання».

По-іншому: незмінність ідеалів призводить до виродження їх узагалі. А держава, утративши свої моральні засади, разом з ними втрачає і свою здатність існувати.

Ми кажемо: «Справедлива людина, справедливе суспільство, справедливий закон». Але що таке справедливість?

Епікур відповідає: «Справедливість не є щось таке саме по собі, а в стосунках між людьми в будь-яких галузях вона завжди є своєрідною угодою про те, щоб не шкодити й не зазнавати шкоди».

Внходить, за Епікуром, справедливість — це якась умовність. Отже, в державі вона також умовна й залежить від того, яку міру благ і який принцип їх розподілу обирає, для себе суспільство — зрівняльний чи розподільний.

За Арістотелем, перший принцип передбачає однакову кількість благ для всіх, другий — враховує заслуги й здібності кожного члена суспільства (громадянина). Для народної держави, в якій усі будуть рівні, здається, більше підходить перший принцип, тобто блага в такій державі мають нормуватись, як у солдатів. Але тоді це не нормальне людське суспільство, а якийсь вид суспільства казарменого типу. Та кого приваблює казарма?

Виходить, у «справедливій» державі принцип розподілу благ має бути розподільним.

… Окрім пристрасті до тілесного вдоволення, Шарль Фур'є налічує ще дванадцять пристрастей людських: смак, дотик, зір, слух, нюх, почуття дружби, честолюбства, любові, батьківства, пристрасть до «інтриги», прагнення до різноманіття, до об'єднання в групи.

Чи можна розумом подолати пристрасть? Безперечно. Та чи можливий розум, однаково здоровий у всіх? Ні, не можливий. Отож не можливе й зрівнювання людей. Гармонійно процвітаючим, розумним і сильним може бути лише суспільство, в якому при рівних громадянських правах і можливостях заохочується змагання здібностей і людям більш обдарованим віддається перевага й призначається більша винагорода за більш плідний чи більш значимий (необхідний) труд. Безглуздо робити революцію, яка обернула б людей на однорідне стадо двоногих. Одначе принцип зрівнювання таку загрозу в собі і криє: притаманні енергійним і особливо обдарованим натурам честолюбні прагнення, не досягаючи нагород за відзнаку, втрачають сенс, а отже, втрачаються й найдійовіші спонуки до вдосконалення…»

Зупинися на