Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 86
Перейти на сторінку:
низька, з не­ве­лич­ки­ми двер­ми і ві­кон­ця­ми, по­зи­ра­ючи­ми де-де, мов прис­лі­пу­ва­ті зло­дій­ські оч­ка. Два ви­со­чез­ні ко­ми­ни стри­мі­ли до не­ба. Дов­ко­ла бу­до­ви був до­сить об­шир­ний плац, об­ве­де­ний ви­со­чез­ним пар­ка­ном, з ши­ро­кою бра­мою для в’їзду і ву­зенькою хвір­точ­кою обіч для про­хо­ду. Плац був глад­ко вто­ло­че­ний, ями-вап­няр­ки бу­ли по­за­си­па­ні, на­віть об­шир­на шо­па для ро­біт­ни­ків і для скла­ду на­фаб­ри­ко­ва­но­го вос­ку бу­ла го­то­ва. Сті­ни, не бі­ле­ні, ані трин­ко­ва­ні, чер­во­ні­ли­ся яс­но-чер­во­ною кра­с­кою. Сло­вом, усе бу­ло як тре­ба, аж Ле­оно­ві сер­це ра­ду­ва­ло­ся. А до­се­ре­ди­ни він і не йшов ог­ля­да­ти.- «До сього,- ка­зав,- тре­ба при­вез­ти мо­го май­ст­ра-наф­тар­ни­ка, він бу­де най­ліп­ше зна­ти, чи так усе зроб­ле­но, як тре­ба». Ру­ри і кіт­ли, і всі при­ла­ди, за­мов­ле­ні в Від­ні, вже на­дій­шли бу­ли і сто­яли на пла­цу в ве­ли­чез­них па­ках. Ле­он не дав і ві­дітх­ну­ти ні со­бі, ні ко­ням,- сей­час же пог­нав на­зад до Дро­го­би­ча, що­би при­вез­ти Шеф­фе­ля. Бе­недьо за той час мав при­ла­го­ди­ти ро­біт­ни­ків, кот­рі б за про­во­дом Шеф­фе­ля ни­ні ще по­ус­тав­ля­ли і пов­му­ро­ву­ва­ли кіт­ли та ма­ши­ни.

Приїхав і Шеф­фель. Ог­ля­нув нут­ро фаб­ри­ки, роз­мі­рив, що, як і ку­ди, і вис­ка­зав­ся ду­же пох­вально о бу­до­ві. Ле­он хо­див слід­ком за ним та тільки поц­мо­ку­вав і ру­ки за­су­ку­вав. Бе­недьо тим ча­сом з на­ня­ти­ми ро­біт­ни­ка­ми по­рав­ся на под­вір’ї ко­ло ма­шин, роз­би­вав дош­ки та пач­ки, роз­мо­ту­вав пе­ре­вес­ла на шну­ри і при­лад­жу­вав де­рев’яні ва­ли та ге­ре­ги, що­би за­тяг­ну­ти все те, ку­ди тре­ба, до­се­ре­ди­ни.

До пізнього ве­чо­ра три­ва­ли в но­вій фаб­ри­ці сту­кан­ня та бряз­ко­ти: се ус­тав­лю­ва­но і ут­верд­жу­ва­но ма­ши­ни. Де тре­ба бу­ло про­ро­би­ти більшу дір­ку в му­ро­ва­ній сті­ні для вста­в­лен­ня ру­ри, де тре­ба бу­ло під­му­ру­ва­ти ко­тел до на­леж­но­го ста­но­ви­ща,- Шеф­фель при­мі­рю­вав і за­по­ряд­жу­вав, а Бе­недьо зас­пів з ро­біт­ни­ка­ми ви­ко­ну­вав йо­го за­по­ря­д­ки. Вкін­ці з нас­тан­ням су­мер­ку все бу­ло го­то­ве.

Леон і Шеф­фель ще ос­та­ли­ся все­ре­ди­ні фаб­ри­ки. Світ­ло не­ве­лич­ких вос­ко­вих ка­ган­ців миг­ко­ті­ло та са­рах­ті­ло, від­би­ва­ючи­ся сот­ня­ми іс­кор в блис­ку­чім че­ре­ва­тім кіт­лі з по­лі­ро­ва­ної мі­ді. З ку­тів під­ні­ма­ли­ся бов­ду­ри пітьми, зви­са­ли з де­рев’яної го­лої сте­лі, не­мов гро­зя­чи при­ва­ли­ти со­бою тих кілька сла­бо бли­ма­ючих то­чок.

- Так завт­ра зач­не­те? - спи­тав з за­ду­ми Ле­он, поб­лу­див­ши очи­ма по тих тем­ні­ючих прос­то­рах, по тім гніз­ді, в кот­рім ма­ли виг­рі­ти­ся і вик­лю­ну­ти­ся йо­го зо­ло­ті сни.

- Зачнеться,- ска­зав Шеф­фель.- А ро­біт­ни­ки го­то­ві?

- А, прав­да, ро­біт­ни­ки,- ска­зав Ле­он.- Ну, бу­дуть і ро­біт­ни­ки. Те­пер то­го зіл­ля в Бо­рис­ла­ві до­сить.

- А тілько, знаєте,- ска­зав Шеф­фель,- на­ше ді­ло, теє-то, не зов­сім яс­не. То тре­ба вам пос­та­ра­ти­ся о кількох, при­на­й­мні трьох ро­біт­ни­ків та­ких, на кот­рих би зов­сім мож­на спус­ти­ти­ся. То є, що­би де не роз­ба­ла­ка­ли, не нап­ле­ли що. Тих би уміс­ти­ти тре­ба в го­лов­нім від­ді­лі дес­ти­ляр­ні, в хі­міч­ній ко­мо­рі, де, знаєте, око­неч­но ви­роб­люється це­ре­зина. Що­би про­чі ро­біт­ни­ки ду­ма­ли, що се прос­та па­ра­фіна. О то пос­та­рай­те­ся!

- Гм,- мір­ку­вав Ле­он,- трьох ро­біт­ни­ків, на кот­рих би мож­на зов­сім спус­ти­ти­ся! Прав­да ва­ша, тре­ба по­шу­ка­ти. Та тілько то шту­ка з-по­між то­го збро­ду ви­най­ти та­ких ро­біт­ни­ків!

Тим ча­сом на под­вір’ї но­вої фаб­ри­ки зіб­ра­ли­ся ро­біт­ни­ки дов­ко­ла Бе­не­дя. Во­ни жда­ли на Ле­она, щоб одер­жа­ти від нього реш­ту пла­ти і по­дя­ку­ва­ти йо­му за ро­бо­ту. Мі­сяць під­ні­мав­ся на по­гід­нім не­бі, де-де з-за бі­лої на­півп­ро­зір­час­тої мря­ки проб­лис­ку­ва­ли мля­вим світ­лом зо­ло­ті зо­рі. Ро­біт­ни­ки по­сі­да­ли на ка­ме­нях та уріз­ках з ди­лин­ня і ба­ла­ка­ли; глу­хий го­мін їх роз­мо­ви йшов на по­ле і мі­шав­ся з сріб­ним ше­по­том річ­ки, що туй обіч булько­ті­ла по ка­мін­ні. Звіс­на річ, бе­сі­да йшла про од­но, про не­дав­ній ро­біт­ни­ць­кий збір, про склад­ки і бу­ду­щі на­дії.

- По прав­ді ка­жу вам,- го­во­рив Бе­недьо,- ди­во ста­ло­ся з ту­теш­нім на­ро­дом. Ко­ли я пе­ред мі­ся­цем прий­шов до Бо­рис­ла­ва і по­чав до­пи­ту­ва­ти­ся, чи трі­бу­ва­ли во­ни як-не­будь ра­ту­ва­ти­ся, то всі або го­ло­ва­ми по­хи­ту­ва­ли, або смі­яли­ся з ме­не. А ни­ні, са­мі ви­ди­те, як усі, ста­ре й ма­ле, тис­нуться до скла­док. Ад­же до­сі вже маємо 150 ринських в од­ній тілько го­лов­ній ка­сі!

- Сто п’ятде­сят ринських,- пов­то­рив з розс­та­нов­кою один ро­біт­ник,- ну і що ж! Для од­но­го бу­ла би се під­по­мо­га, але для тільких ти­ся­чів - що то­то зна­чить?

- Правда, що ма­ло зна­чить,- го­во­рив Бе­недьо,- але ж бо вва­жай­те, що ще тиж­ня не­ма, як по­ча­ли­ся на­ші склад­ки. За мі­сяць чень наз­би­рає­ся хоть п’ятсот.

- Ну, а з п’ятьма ста­ми мож за­чи­на­ти то­то, що ви за­га­да­ли?

- Гм, тре­ба доб­ре об­ра­ху­ва­ти­ся з си­лою і з гріш­ми,- ска­зав Бе­недьо.- Чис­ля­чи на про­жи­ток од­но­му чо­ло­ві­ко­ві лиш пів­то­ра ринсько­го на тиж­день, чис­ля­чи да­лі, що без­ро­бо­ти­ця по­тяг­не тиж­день і нам прий­де­ся про­го­ду­ва­ти че­рез той час лиш ти­ся­чу лю­да, то в ка­сі му­сить бу­ти на те най­мен­ше пів­то­ри ти­ся­чі ринських. Най­мен­ше, ка­жу, бо, крім про­жит­ку, бу­дуть ще ін­ші ви­дат­ки.

- Півтори ти­ся­чі ринських! - скрик­ну­ли в один го­лос ро­біт­ни­ки.- Гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ко­ли ж ми та­ку су­му зло­жи­мо? Та за той час по­ло­ви­на нас ту го­ло­дом пе­рем­ре, а з се­лів де­сять ти­сяч но­вих при­бу­де!

- Що ж ро­би­ти,- ска­зав сум­но Бе­недьо,- на то вже, ба­чу, не­ма ра­ди. Більших скла­док ро­би­ти не мож, бо й так жи­ди ури­ва­ють нам на пож­дім пос­ту­пі, а як діз­на­ються о на­ших склад­ках, то ще більше бу­дуть ури­ва­ти. Тре­ба сто­яти при своїм, скла­да­ти і тер­пі­ти ще хоть три мі­ся­ці!

- Три мі­ся­ці! Хто знає, що за три мі­ся­ці мо­же ста­ти­ся!

Замовкли ро­біт­ни­ки, і сум за­ляг не­ве­лич­ку го­мо­ня­чу гро­мад­ку. Бе­недьо важ­ко по­хи­лив го­ло­ву до­до­лу. Він і спра­в­ді по­чу­вав, що ді­ло пе­ку­че, що най­більша си­ла сього лю­ду ле­жить в йо­го хви­ле­вім роз­буд­жен­ні і що не по­ко­рис­ту­ва­ти­ся тим роз­буд­жен­ням зна­чить - ви­пус­ти­ти з рук го­лов­ну пру­жи­ну ді­ла. Але що ж бу­ло ро­би­ти? Гро­шей не бу­ло, щоб за­раз за­ча­ти змо­ву. При­хо­ди­лось все-та­ки че­ка­ти.

- А ту й ще од­на річ,- про­мо­вив знов Бе­недьо, про­ки­нув­ши­ся з за­ду­ми.- Ме­ні прий­десь вер­та­ти до Дро­го­би­ча.

- До Дро­го­би­ча? А то по­що? - скрик­ну­ли ро­біт­ни­ки.

- Ну, по­що? Ту моя ро­бо­та, як ви­ди­те, скін­чи­ла­ся.

- Шукайте ін­шої.

- Або ж ту без ме­не не обій­де­ся? Прав­да, жаль чо­ло­ві­ко­ві по­ки­да­ти та­ку спра­ву, над кот­рої зас­но­ван­ням тру­див­ся і ду­мав…

- Ну, то й не по­ки­дай­те!

- Се пев­но, що тре­ба б не по­ки­да­ти, ко­би тілько спо­сіб­ність бу­ла.

Робітники по­чу­ва­ли се доб­ре, а на­віть і в Бе­не­дя про­ки­да­ла­ся не раз то­та дум­ка, що без нього ці­ла спра­ва мог­ла би лег­ко зій­ти на фальши­ву до­ро­гу і

1 ... 52 53 54 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."