Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

че­рез те зов­сім не вда­ти­ся. Він по­чу­вав, що в кож­дій но­воз­ло­же­ній для но­вих і неп­ри­вич­них ці­лей сві­жо зор­га­ні­зо­ва­ній гро­ма­ді ба­га­то і ду­же ба­га­то за­ле­жить на при­від­ці, на йо­го осо­бис­тім впли­ві і по­ра­ді. Прав­да, він по­чу­вав, з дру­го­го бо­ку, аж над­то доб­ре без­сильність і своєї дум­ки і був пе­ре­ко­на­ний, що не спіт­кай­ся він в Бо­рис­ла­ві з поб­ра­тимст­вом і з та­ки­ми тве­ре­зо мис­ля­чи­ми людьми, як Ма­тій і Ста­сю­ра, він сам не був би, пев­но, дій­шов до то­го, до чо­го те­пер дій­шов. Вза­їмне спів­ді­лан­ня всіх час­ток тут бу­ло аж над­то сильне і ви­раз­не, але імен­но для то­го по­чу­вав Бе­недьо, що вир­ва­ти­ся з то­го кру­га взаїмних спів­ді­лань зна­чи­ло б - заш­ко­ди­ти ко­ж­дій част­ці зо­сіб­на і всім вза­га­лі. Але вп’ять-та­ки, що тут ро­би­ти в Бо­рис­ла­ві, ко­ли не бу­де ро­бо­ти для нього? Але до­ля го­то­ви­ла йо­му по­міч з та­ко­го бо­ку, з яко­го він її й зов­сім не на­ді­яв­ся.

З се­ре­ди­ни фаб­ри­ки вий­шов Ле­он в суп­ро­во­ді Шеф­фе­ля, оба во­ни наб­ли­зи­ли­ся до ро­біт­ни­ків. Ро­біт­ни­ки повс­та­ва­ли.

- Ну, лю­ди,- ска­зав го­лос­но Ле­он,- ро­бо­та ва­ша скін­че­на, і доб­ре скін­че­на. Дя­кую вам за пильність ва­шу!

- І ми дя­куємо па­ну за ро­бо­ту! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки.- Та най бог дасть щас­ли­ву го­ди­ну!

- Дай бо­же, дай бо­же,- ска­зав ра­діс­но Ле­он.- А те­пер, що ще ко­му на­ле­житься, що­би ми чис­то розс­та­ли­ся.

Почалася вип­ла­та. Бе­недьо сто­яв обіч. Ко­ли вип­ла­та скі­н­чи­ла­ся, Ле­он наб­ли­зив­ся до нього:

- А вам, па­не май­стер, ду­же, ду­же дя­кую і за ро­бо­ту, і за швид­ке скін­чен­ня,- за все! Ду­же би-м не рад з ва­ми розс­та­ти­ся… Але те­пер, за те, що ви та­ку ме­ні ни­ні зро­би­ли ра­дість, прий­міть від ме­не отсе на пам’ятку!

І він втис­нув в ру­ку Бе­недьові об­ви­не­них па­пір­цем де­сять ринських са­мим сріб­лом.

«От за­раз бу­де в на­шій ка­сі 160 ринських»,- по­ду­мав со­бі Бе­недьо, прий­ма­ючи з по­дя­кою Ле­онів да­ру­нок.

- І ще про­шу вас,- ска­зав на за­кін­чен­ня Ле­он до Бе­не­дя,- зай­діть за­раз те­пер до ме­не на мою ква­ти­ру, я маю з ва­ми де о чім по­го­во­ри­ти.

За си­ми сло­ва­ми Ле­он і Шеф­фель піш­ли, за ни­ми вий­шли ро­біт­ни­ки. Бе­недьо ос­тав­ся, щоб по­за­ми­ка­ти всі две­рі і бра­ми, і від­так пош­кан­ди­бав за Ле­оном, роз­ду­му­ючи, що та­ко­го він має йо­му ска­за­ти. По до­ро­зі він всту­пив до ха­ти, зас­тав там Ма­тія і по­ло­жив на йо­го ру­ки до ро­біт­ницької ка­си де­сять ринських сріб­лом, кот­рі да­ру­вав йо­му Ле­он.

- Що би я вам ска­зав,- за­го­во­рив до нього Ле­он, ко­ли Бе­недьо прий­шов на йо­го ква­ти­ру.- Ви, як ба­чу, чес­ний чо­ло­вік і по­ряд­ний ро­біт­ник, і я, як ка­жу, не хо­тів би з ва­ми розс­та­ти­ся. А ме­ні ту до моєї но­вої наф­тар­ні як­раз пот­ріб­но кількох чес­них і щи­рих лю­дей до од­ної, і то не ду­же тя­ж­кої, ро­бо­ти. Так от що хтів я вам ска­за­ти: чи не схо­ті­ли би ви, сли вам у ме­не ро­бо­та не сприк­ри­ла­ся, ос­та­ти­ся й на­да­лі?

- Але яка ж се бу­де ро­бо­та? Пре­цінь му­лярська вся скін­че­на?

- Е, ні, не до му­лярської, а так, до наф­тарської, при вос­ку,- ска­зав Ле­он.

- Але чи зу­мію ж я ро­би­ти то­ту ро­бо­ту, ко­ли до­сі при ній не був і не знаю, як що йде? - спи­тав Бе­недьо.

- Е, е, е, що ту умі­ти! - ска­зав Ле­он.- А прос­тий хлоп, ро­біт­ник більше вміє? А пре­цінь ро­бить. Ту не­ма що вмі­ти: пан ди­рек­тор по­ка­же вам усе. Я ж ка­жу вам, ту не о вмі­лість хо­дить, а о то, що­би чо­ло­вік був щи­рий і сум­лін­ний та що­би, ро­зу­мієте, що­би…

Леон за­тяв­ся якось на сло­ві, не­мов ва­гу­вав­ся чо­гось.

- Щоби,- кін­чив він по хви­лі,- не роз­го­во­рив ні­де, що і як ро­биться в фаб­ри­ці. Бо, ви­ди­те, ту сек­рет не­ве­лич­кий… Мій ди­рек­тор ви­га­дав но­вий спо­сіб фаб­ри­ка­ції вос­ку, то не хо­тів би, що­би то­то роз­го­ло­шу­ва­ло­ся.

- Гм, та во­но-то так… - про­го­во­рив Бе­недьо, не зна­ючи, що ліп­шо­го ска­за­ти.

- Бо то, ви­ди­те,- то­ро­чив да­лі Ле­он,- у нас та­кі лю­ди по­га­ні,- ско­ро що, за­раз пе­ре­хоп­лять, та й що з то­го: їм зиск, а ме­ні втра­та. То я для то­го хо­тів би…

- Але ж бо то тяж­ко бу­де. Ну, не­хай, що я не ска­жу ні­чо ні­ко­му, але ж бо в фаб­ри­ці, крім ме­не, чень же, ро­біт­ни­ків бу­де ба­га­то.

- Ну, не всі пот­ре­бу­ють усе ви­ді­ти й зна­ти. В ці­лій фаб­ри­ці все бу­де ро­би­ти­ся так, як по дру­гих фаб­ри­ках, а тілько бу­де од­на та­ка ко­мо­ра ок­ре­ма, і в ній бу­де тро­ха інак­ше. Там бу­де ди­рек­тор, ну, і тре­ба бу­де па­ру ро­біт­ни­ків йо­му до по­мо­чі. Що ж, мо­жу на вас на­ді­яти­ся?

- Та що,- ска­зав Бе­недьо, лед­ве мо­жу­чи скри­ти свою ра­дість,- про ме­не. Сли лиш пот­раф­лю, то бу­ду ро­би­ти. Му­лярської ро­бо­ти те­пер і так труд­но на­пи­та­ти, бу­ду трі­бу­вав ще й наф­тарсько­го ре­мес­ла. А за то, що­би че­рез ме­не ваш сек­рет не ви­дав­ся, за то будьте пев­ні.

- Ну, ну,- ска­зав, ус­мі­ха­ючи­ся, Ле­он,- я й сам то знаю, що ви не та­кий чо­ло­вік. Але знаєте, ко­би-то ще кількох, от хоч би двох-трьох та­ких, як ви!.. От, ви ту ро­би­ли, піз­на­ли де­що ро­біт­ни­ків, мо­же би, ви ліп­ше мог­ли діб­ра­ти до се­бе та­ких лю­дей, яких ме­ні тре­ба? Я вам то­го дар­мо не схо­чу. А ще од­но! Пер­ша річ, ро­зу­мів­ся, пла­та. Знаєте са­мі, то вже не му­лярська ро­бо­та, та­кої са­мої пла­ти, як до­сі, не мо­жу вам да­ти.

- Ну, то ро­зу­мі­єся! - ска­зав Бе­недьо.- Крав­ця а шев­ця не мож од­ним лік­тем мі­ря­ти.

- Отож-то! А ще ви­ди­те, як ту те­пер у нас. Ро­біт­ни­ка нап­ха­ло­ся, пла­ту всю­ди зни­жу­ють, бо, ро­зу­мієть­ся, що ме­ні за ін­те­рес пла­ти­ти до­рож­че, ко­ли я мо­жу то­го са­мо­го ро­біт­ни­ка ма­ти за де­шев­шу пла­ту? Але з ва­ми, то ін­ша річ, ро­зу­мієте ме­не? Тож я вам і тим дру­гим, що бу­дуть ра­зом з ва­ми ро­би­ти в ок­ре­мій ко­мо­рі, обі­цюю по ринсько­му ден­но, і то на­пе­ред при­рі­каю, що зни­жен­ня ні­яко­го вам не бу­де, ані ка­сієрно­го не маєте пла­ти­ти. Чи прис­таєте на та­ке?

Бе­недьо сто­яв і на­ду­му­вав­ся.

- Волів би я,- ска­зав він по хви­лі,- що­би ви са­мі виб­ра­ли со­бі й про­чих лю­дей до своєї ок­ре­мої ко­мо­ри! А так, ви­бе­ру я, а по­то­му ста­не­ся що-­не­будь та­ко­го… Знаєте, чо­ло­вік на чо­ло­ві­ці все мо­же по­ми­ли­ти­ся,- ну, а на мні