Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Я підвелася, силкуючись зберегти спокій. Над собою бачила тільки різні кольори. Багато мільйонів кольорів, але здебільшого відтінки зеленого. Вони зливалися, накладались один на одного, розтягувалися, стискалися, скупчувалися, розросталися. Все це межувало з тим світом, який я знала. Ось вона, дичавина. Поглянувши на кіз, я побачила, що вони радісно скачуть і мекають. Із веселими рухами від них відходили насичено-сині хмарки, що підпливали до мене. Вдихнувши, я зрозуміла, що пахнуть вони… чудово. Тоді усвідомила, що в цьому місці пахне багато чим, але жоден запах не виділяється. Цей запах неможливо описати.

Я залишилася в дичавині ще на кілька хвилин. Тоді коза, яку я врятувала, підійшла і вкусила мене. Я неначе пролетіла вниз на кілька футів і впала на землю. Ошелешена, я знову пішла до хатини Аро, де він уже чекав на мене з розкішною трапезою. Він сказав лише одне:

— Поїж.

Ми із Мвітою пішли з табору. Інші провели нас поглядом, не питаючи, куди ми йдемо. Відійшовши десь на третину милі, ми сіли. Голодували ми всього півтора дні, однак світ навколо мене вже набув отієї дивовижної ясності.

— Гадаю, це через мандри, — сказав Мвіта.

— Ти вже робив так? — запитала я.

— Колись давно, — промовив він. — Коли… Коли був хлопчиськом. Щойно втік від отих вояків океке.

— Ого. Ти голодував?

— І не один день.

Мені захотілося спитати його, що він бачив, але тоді це було недоречно. Я спрямувала погляд на суху пустелю. Жодного клаптика трави. Аро розповідав мені, що колись давно земля була не такою. «Не відкидай Велику Книгу повністю, — сказав він. — Сталося ж щось таке, через що все зійшло нанівець. Зелень перетворилася на пісок. Колись ці землі були набагато подібнішими до дичавини».

Проте я все одно вважала, що Велика Книга здебільшого складається з майстерної брехні й загадок. Я здригнулася, і світ довкола мене теж здригнувся.

— Бачиш? — запитав Мвіта.

Я кивнула.

— З хвилини на хвилину, — сказала я, не знаючи напевне, що маю на увазі, та все одно не сумніваючись у цьому. — Керувати цим буду я.

— А як же інакше? — всміхнувся Мвіта. — Я поняття не маю, як керувати видінням, пані майбутня чаклунко.

— Називай мене просто чаклуном, — відповіла я. — Ми нічим не відрізняємося — що чоловіки, що жінки. І ми постійно навчаємося. — Тут світ здригнувся ще раз, і я схопилася за нього. — Мвіто, швидко бери.

Він спантеличено поглянув на мене, а тоді зробив те, чого я, здається, від нього й хотіла. Він учепився.

— Що… що за…

— Не знаю, — відповіла я.

Повітря під нами неначе загусло. Швидке і сильне, воно понесло нас із неймовірною швидкістю, а куди саме, знало тільки воно самé. Ми пролетіли далеко, але при цьому не рушали з місця. Ми перебували у двох місцях водночас, а може, не були в жодному з них. Як завжди казав мені Аро, не можна одержати відповіді на всі свої запитання. Хто знає, що б побачили Лую, Бінта, Фанасі та Діті, якби поглянули в наш бік. Судячи з положення сонця, видіння здебільшого рухалося на захід, часом грайливо — інакше я тут сказати не можу — відхиляючись на північний захід, а тоді — на південний. Унизу пролітала пустеля. Раптом до мене прийшло страхітливе передчуття лихого. Такий сон був у мене лише один раз. Тоді я побачила в ньому свого біологічного батька.

— Ми зараз серед міст, — сказав за якийсь час Мвіта. Голос у нього був спокійний, але сам він, напевно, спокійним не був.

Ми надто швидко пролітали над прикордонними містами й селами, щоб я багато чого побачила. Але з моїх ніздрів не виходив запах присмаженого м’яса та вогню.

— Це відбувається досі, — сказала я. Мвіта кивнув.

Ми завернули на південний захід, де будівлі з піщанику, двоповерхові, а часом і триповерхові, скупчилися тісніше. Я не бачила жодного океке. Це була територія нуру. Якщо там і були океке, то лише раби, яким довіряли. Корисні раби.

Дороги були рівні й вимощені. Тут буяли пальми, кущі та інша рослинність. Це місто не було схоже на Джвагір, де рослинність і дерева були, але тільки сухі й тягнулися вгору, а не розросталися. Крім піску там виднілися ділянки якоїсь дивної землі темнішого кольору. А тоді я розгледіла, чому. Я ще ніколи не бачила стільки води. Водойма мала форму велетенської синьої змії. У ній могли би спокійно плавати сотні людей.

— Це одна із Семи рік, — пояснив Мвіта. — Можливо, третя чи четверта.

Пролітаючи над нею, ми сповільнилися. Я помітила, що біля її поверхні плавають білі риби. Сягнувши донизу, я провела рукою у воді. Відчула прохолоду. Я притиснула руку до губ. На смак вода видалася майже солодкою, як дощова. Це була не вода із вловних станцій, силоміць витягнута з неба, і не з-під землі. Це видіння справді було чимось новим. І Мвіта, і я були там. Ми бачили одне одного. Відчували все на смак і дотик. Коли ми досягли іншого берега річки, Мвіта явно стривожився.

— Оньє, — сказав він. — Я ніколи… нас можуть бачити?

— Не знаю.

Ми проминули кількох людей на плавучому транспорті. У човнах. Нас, здавалося, не бачив ніхто, хоча одна жінка озирнулася так, ніби щось відчула. Опинившись над землею, ми набрали швидкість і високо полетіли над маленькими селами, доки не дісталися великого міста. Воно стояло в кінці річки та на початку якоїсь величезної водойми. Просто за будівлями я помітила… поле якихось зелених рослин?

— Бачиш? — запитала я.

— Оту водойму? То безіменне озеро.

— Ні, не його, — сказала я.

Нас понесло між будівлями з піщанику, де вздовж дороги продавали крам вуличні торгівці-нуру. Ми пролетіли над невеличким відкритим рестораном. Я відчула запах перцю, сушеної риби, рису, ладану. Десь заревіло немовля. Сперечалися чоловік і жінка. Люди мінялися речами. Тут я побачила кілька темних облич; усі їхні власники були навантажені речами, і всі швидко кудись ішли. Раби.

Тутешні