Читати книгу - "Хто боїться смерті"

— Оньєсонву, не хвилюйся про те, що станеться, коли ми повернемося до намету.

Я засвоїла цю інформацію і просто кивнула.

— Це не закінчується тим, чого тебе навчив Аро, — промовив він.

— Знаю.

— Тоді перестань так боятися.

— Аро розповідав, що буває, коли жінки-чаклуни вагітніють до завершення навчання.

Мвіта тихцем розсміявся й хитнув головою.

— Ти вже знаєш, як це скінчиться. Ти мені про це зовсім не розповідала, але я чомусь сумніваюся, що твоє повне лоно знищить ціле місто, як в історії з Санчі.

— Це її так звали?

— Мій перший учитель, Даїб, теж розповідав мені про неї.

— І ти не боїшся, що таке станеться зі мною.

— Як я вже казав, ти знаєш, що це скінчиться інакше. До того ж у тебе значно більший хист, ніж у Санчі. Тобі двадцять років, а ти вже можеш воскрешати померлих.

— Не весь час і не без наслідків.

— Усе має свої наслідки.

— І саме тому я вважаю, що нам слід уникати близькості.

— Але ми не будемо цього робити.

Я перевела погляд із чорноти пустелі на Мвіту. У тьмяному світлі, яке випромінювало кам’яне багаття посеред наших наметів, Мвітине жовте обличчя сяяло, а його вовчі очі виблискували.

— Ти коли-небудь замислювався… який вигляд мала б наша дитина? — запитала я.

— Вона мала б такий вигляд, як ми, — сказав він.

— І ким вона тоді була б?

— Еву, — сказав він.

Ми кілька хвилин помовчали, і спокій загладив усе знову.

— Не опускай запону в наметі — я зайду, — попросила я.

Ми взялися за руки й відсунули їх на кілька дюймів, а тоді гучно ляснули пальцями одне одного у дружньому рукостисканні. Я встала, розгорнула свою рапу й кинула її на землю, опустивши погляд на нього. За багато років я оберталася на тварин кількох видів, але моїм улюбленцем завжди буде гриф.

— Зараз ніч, — зауважив Мвіта. — Повітря буде не таке спокійне.

Мій сміх загубився: моє горло здушилося, звузилося, а зі шкіри виросло пір’я. Оберталася я добре, але щоразу неодмінно мусила докладати до цього зусиль. Це не просто допускають. Тіло знає, як це робити, але це все одно треба робити. Однак, як зазвичай буває, коли людині щось добре дається, я раділа цим зусиллям, оскільки вони здебільшого не потребували зусиль. Я розправила крила і здійнялася в небо. Впродовж години мене було не видно і не чутно.

Я влетіла до нашого намету й зупинилася на мить, розправивши крила. Мвіта саме плів кошик при свічці. Він завжди плів, коли бентежився.

— Лую тебе шукала, — сказав він і відклав кошик. Щойно я обернулася назад, кинув мені мою рапу.

— Що? Чому? Зараз же пізно.

— Здається, вона просто хоче поговорити, — відповів він. — Вона читала Велику Книгу.

— Вони всі читали.

— Але вона починає розуміти більше.

Я знову кивнула. Добре.

— Я завтра поговорю з нею.

Я сіла на наш килимок для спання поруч із ним.

— Хочеш, я спершу піду помиюся? — запитала я.

— Ні.

— Якщо я завагітнію, ми всі…

— Оньєсонву, бувають моменти, коли треба брати те, що тобі пропонують, — сказав він. — Ми завжди будемо ризикувати. Ти — це ризик.

Я нахилилася вперед і поцілувала його. Тоді поцілувала ще раз. А опісля нас уже не могло б зупинити нічого. Навіть кінець світу.

Розділ 27

Ми проспали допізна. А коли я прокинулася, головного болю вже майже не було. Побачивши, який контрастний світ довкола мене, я кліпнула. Почула, як забурчав мій живіт.

— Оньє, — почули ми голос Фанасі ззовні. — Можна зайти?

— Ви у пристойному вигляді? — запитала Лую. Тоді вона захихотіла, і ми почули її шепіт: — Він, мабуть, знову на неї накинувся.

Далі — знову хихотіння.

— Заходьте, — сказала я з усмішкою. — Але від мене смердить. Мені треба помитися.

Вони залізли всередину гуртом, ледве помістившись. Після тривалого хихотіння, бурчання (загалом Мвітиного) та вовтузні все затихло. Я вирішила, що тепер мені можна заговорити.

— У мене все гаразд, — сказала я. — З головними болями просто треба навчитися жити. Вони… Вони в мене почалися після ініціації.

— Їй просто треба пристосуватися до перебування поза домом, — додав Мвіта.

— Ми продовжимо завтра, — сказала я і взяла Мвіту за руку.

Коли всі вилізли з мого намету, я повільно сіла й позіхнула.

— Тобі треба поїсти, — зауважив Мвіта.

— Ще ні, — відповіла я. — Спершу я хочу дещо зробити.

Я підвелася з допомогою Мвіти, досі загорнута в саму рапу. Світ довкола мене поплив, а тоді зупинився. Я відчула, як мені у скроню влучає кинутий десь далеко камінь.

— Хочеш, я піду з тобою? — запитав Мвіта.

— Ти вчора їв?

— Ні, — відповів він. — Я не їстиму, доки не поїси ти.

— Отже, ти вважаєш, що краще нам обом бути слабкими.

— Ти слабка?

Я всміхнулася.

— Ні.

— Тоді ходімо.

Уперше я змогла полинути в дичавину свідомо після того, як три дні нічого не їла і пила саму воду. Ці дні я провела в хатині Аро, і він подбав про те, щоб я не байдикувала. Я чистила халабуду, в якій жили його кози, мила йому посуд, замітала у нього в хаті та готувала йому їсти. З кожним днем без їжі мене дедалі більше турбувала можлива зустріч із батьком у дичавині.

— Зараз він на тебе не нападе, — запевнив мене Аро. — Я тут, а ти пройшла ініціацію. До тебе вже не так легко дотягнутися. Розслабся. Коли будеш готова, ти це зрозумієш.

Коли я перепочивала біля його халабуди для кіз, до мене раптово прийшла ясність. Стало важко перебувати поруч із козами Аро. Пахло від них гостріше, ніж зазвичай, а їхні карі очі ніби зазирали в мене надто глибоко. Та коза, яку я врятувала, постійно підходила до мене й витріщалася. За мить до