Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

І в ту ж секунду двері кухні розчинились навстіж, і звідти вискочила зла, подібна на відьму, хоч і без мітли, Дана.

Яна відреагувала так само, як будь-яка нормальна донька при вигляді матері – кинулась до Богдани.

- Мамочко, я впала і вдарилась! – шмигаючи носом, пролепетала вона.

Богдана виглядала не найкращим чином. На рахунок води я таки не помилилась, і хтось, напевне, Данило, облив її, так що по волоссю жінки досі стікала вода, а на її обличчі можна було роздивитись вологі краплі. Дана була сердита, як тисяча чортів, і доньку, здається, не почула, поки та не підбігла геть близько і не стала смикати її за спідницю.

- Мамочко! – вперто повторювала Яна. – Мамочко, я впала зі сходів та вдарилась!

Я мотнула головою. Збоку виглядало так, наче дитина вже й не знала, як отримати хоч трошки материнської уваги. Ставши старшою, дівчинка, певне, просто перестане приходити до мами зі своїми проблемами, а буде шукати допомоги в лиці бабусі, дідуся, дядька… в кращому випадку. А в гіршому, спробує знайти її десь на стороні, де більш уважними можуть виявитись зовсім не порядні люди.

- Значить, очі треба відкривати і дивитись, куди прешся. Наступного разу замість нестись, як ненормальна, будеш думати своєю головою! – зло відповіла Дана. – І скільки разів я тобі говорила, перестань смикати мене за спідницю!

Вона навіть не стала нахилятись до дитини, щоб відчепити пальчики, що міцно триматись за тканину, а впевнено пройшла повз, тряхнувши головою та розсипавши в боки крихітні краплинки води. Яна пробігла слідом за матір'ю кілька метрів, але нарешті не витримала темпу і впала, зачепившись за край килима.

Богдана навіть не обернулась. Вона злетіла вгору по сходам, ледь не збила з ніг Вітасю, що спускалася в низ, і через хвилину чи дві грюкнула дверима десь нагорі, напевне, сховалась в своїй кімнаті.

Яночка так і лишилась лежати на підлозі, тільки тепер замість спокійного "мамо, я вдарилась" гірко ридала.

Я кинулась до неї, навіть не думаючи про те, що там про мене подумають Данило чи його батьки, чи зрозуміють, що я стояла біля дверей і чула майже кожне слово, що їх говорила Богдана. Вітася, також помітивши дитину, кинулась вниз зі сходів, гучно крокуючи на підборах, і розгублено застигла біля дитини, наче не знаючи, як правильно підняти Яну, щоб це одночасно було по-материнськи ласкаво і красиво для сторонніх спостерігачів.

Думати про красу часу не було. Я навіть не подумала, що плаття може просто порватись, якщо надто низько нахилитись, а просто опустилась на коліна біля дитини і потягнула Яну до себе. Ніякого досвіду спілкування з маленькими дітьми в мене не було, і довелось діяти інтуїтивно.

- Де болить? – спитала я, притягуючи дівчинку до себе поближче і витираючи їй сльози. – А, сонечко?

Яна тикнула себе пальцем в лоб, де вже з'являлась досить великого розміру гуля, і ще раз гучно схлипнула.

- Тихше. Тш-ш… Зараз прикладемо холодне, і буде легше, - заспокоююче промовила я. – Даню! – покликала Котовського. – Даню, принеси льоду! Або чого-небудь прохолодного! Ну, тихше, тихше! – знову нахилилась до Яни. – Більше ніде не болить?

Дівчинка заперечно замотала головою, але треба бути сліпою, щоб не помітити розбите коліно і потерті долоні. Певне, серйозно упала. І все це, за винятком хіба що шишки, було наслідком саме другого падіння, що сталось в погоні за матір'ю.

Як огидно!

Ні, звісно, зірватись може кожен, я сама не виключення, але чомусь від того, як до своєї доньки поставилась Богдана, мені було страшно.

- І рану чимось промити! – окликнула я вдруге, не звертаючи уваги на метушню Вітасі, що спробувала дотягнутися до Яночки.

На кухні щось загриміло, почулись тяжкі кроки Олени Володимирівни, але я повністю зосередила увагу на дитині, абстрагуючись від усіх сторонніх звуків.

- Тітко Олю, - все ще крізь сльози поцікавилась Яна. – А ти правда виходиш заміж за дідька Данила?

- Правда, сонечко, - збрехала я, цієї миті відчуваючи себе останньою гадюкою. – Правда.

- Значить, ти принцеса?

- Це з чого ти таке взяла?

- Ну бабуся  розповідала мені казки, - ледь помітно гаркавлячи, заявила Яночка, вже майже забувши про те, що вдарилась. – І прекрасні принци завжди одруюжуються з принцесами. А коли я спитала, як виглядає прекрасний принц, то бабуся сказала, що він такий, як дядько Даня. Красивий, добрий і багатий!

О, які глибокі пізнання в дитини.

- А не як тато, ні на що не здатний, - тієї ж миті бадьоро додала Яна.

- І хто тобі таке сказав? – тут же нахилилась до дитини Вітася. – Також бабуся?!

- Ні, мама, - невинно заморгавши, відповіла Яна, явно не розуміючи, що не так. – А ще вона сказала, що така, як ти, теж ніколи не вийде заміж за прекрасного принца. Тому що йому не треба баба з причепом! Тітко Олю, - вона повернулась до мене, - а чому баба? Я думала, що баба – це коли жінка вже старенька! А що таке причеп?

Я кашлянула.

Що таке причеп, я, звісно, знала, але щось мені підказувало, що Богдана мала на увазі Олексу.