Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Діккі припустився в Кораліо тільки однієї помилки: він опинився без грошей у дуже неслушний час. Звідки взагалі брались у нього гроші, ніхто не знав; адже його крамничка майже не давала прибутку. Та раптом таємниче джерело вичерпалось, та ще й у дуже скрутний для Діккі час. Саме тоді, коли comandante, дон сеньйор полковник Енкарнасіон Ріос, кинув погляд на святу, що сиділа в крамниці, й відчув, як серце в нього тьохнуло.

Comandante, який добре знався на всіх тонкощах залицяння, спершу натякнув на свої почуття дуже делікатно: одягся в парадну форму й став ходити козирем перед вікнами Паси. Вона несміливо поглянула на нього своїми святими очима й помітила, що він дуже скидається на її папугу Чічі; вона навіть усміхнулась. Comandante побачив усмішку, яка мала зовсім інше значення, ніж він думав, і вирішив, що справив потрібне враження, самовпевнено зайшов до крамнички й наблизився до дами, щоб сказати комплімент. Паса набрала холодного вигляду; він посилив атаку. Вона велично розгнівалась; він, зачарований ще більше, зовсім забув про обачність і став наполягати. Вона наказала йому вийти з крамниці; він спробував схопити її за руку, і... увійшов Діккі, широко усміхаючись, повний білого вина й самого сатани.

Він витратив п’ять хвилин на те, щоб покарати comandante за всіма правилами науки, так, щоб тому боліло якомога довше. Потім викинув необачного зальотника за двері, на каміння вулиці непритомного.

Босоногий поліцейський, що стежив за пригодою з другого боку вулиці, засвистів. З-за рогу, від казарм, прибігло чотири солдати. Коли побачили, що порушник порядку — Діккі, вони зупинились і теж почали свистіти. На сигнал прибуло підкріплення — ще восьмеро солдатів. Вважаючи, що сили тепер приблизно рівні, вояки почали наступ на злочинця.

Діккі, охоплений бойовим завзяттям, нахилився до comandante, видобув шпагу, яка була в того біля пояса, й атакував противника. Регулярна армія кинулась навтіки, і Діккі переслідував її чотири квартали, жартома поколюючи шпагою верескливий ар’єргард та черкаючи шоколадні п’яти, що мелькали перед ним.

Але з цивільною владою не вдалось так легко впоратися. Шестеро метких, мускулястих поліцейських подолали його й з тріумфом, хоч і не без побоювання, перепровадили до в’язниці. Вони охрестили його “ЕІ Diablo Colorado”[167]і глузували над солдатами, які зазнали поразки.

Діккі довелося, вкупі з іншими арештантами, дивитися крізь заґратовані двері на зарослий травою невеличкий майдан, на ряд апельсинових дерев, на червоні черепичні покрівлі та на глиняні стіни дрібних крамничок.

На заході сонця стежкою, яка перетинала майдан, потяглася сумна процесія: зажурені жінки несли банани, касаву та хліб — харчі для бідолашних в’язнів, своїх близьких, яким вони постачали засоби для життя. Приходити дозволялось двічі на день — вранці та ввечері. Республіка давала своїм примусовим гостям воду, але годувати їх не хотіла.

Увечері вартовий вигукнув ім’я Діккі, і той підійшов до дверних ґрат. Там стояла його маленька свята. З-під чорної мантильї, яка запинала їй голову та плечі, виглядало не обличчя, а осяяна печаль; ясні очі дивились на Діккі так жадібно, наче хотіли витягти його з-за ґрат до себе. Вона принесла смажене курча, кілька апельсинів, ласощі та білу хлібину. Солдат оглянув їжу й передав її Діккі. Паса говорила, як завжди, спокійно й коротко, трепетно-ніжним, як флейта, голосом.

— Ангеле життя мого, — сказала вона, — повертайся до мене швидше. Ти ж знаєш — життя мені нестерпне, коли ти не зі мною. Скажи, чи можу я тобі чим-небудь допомогти? Коли ні, я ждатиму тебе — тільки недовго. Завтра вранці я прийду знов.

Знявши черевики, щоб не турбувати своїх товаришів по ув’язненню, Діккі півночі проходив по камері, проклинаючи своє безгрошів’я та причину його, яка б вона не була. Він дуже добре знав, що гроші відразу б визволили його з неволі.

Два дні підряд Паса приходила до нього в призначений час і приносила їжу. Щоразу він жадібно допитувався в неї, чи не прийшов який лист або пакет, і щоразу вона сумовито хитала головою.

Вранці третього дня вона принесла тільки невеличку хлібинку. Під очима в неї були темні кола. Виглядала вона спокійною, як завжди.

— Сто чортів! — сказав Діккі, що розмовляв то по-іспанськи, то по-англійськи, коли як заманеться.— Це занадто пісна їжа, muchachita[168]. Невже ти не могла роздобути для свого чоловіка чого-небудь кращого?

Паса подивилась на нього, як дивиться мати на кохану, але вередливу дитину.

— Не гнівайся, — тихо сказала вона. — Завтра не буде й цього. Я витратила останній сентаво.

І вона притулилась ближче до ґрат.

— Продай усі товари в крамниці. Візьми за них, скільки дадуть.

— Ти думаєш, я не пробувала? Я хотіла продати за десяту частину ціни, але ніхто не дає жодного песо. У цьому місті немає жодного реала для допомоги Діккі Малоні.

Діккі похмуро зціпив зуби.

— Це все comandante, — пробурчав він. — Це він підбурює всіх проти мене. Ну, почекай же, почекай, поки відкриються карти!

Паса заговорила ще тихше, майже пошепки.

— Слухай, душа душі моєї, — сказала вона. — Я намагалась бути твердою, але я не можу жити без тебе. Вже три дні...

Діккі помітив, як у складках її мантильї тьмяно блиснула сталь. Поглянувши на нього, Паса вперше побачила його обличчя без усмішки — суворе, погрозливе, рішуче. І раптом він підняв руку, і усмішка знов осяяла його, як промінь сонця. З моря долинув хриплий гудок пароплава, що саме заходив у гавань. Діккі покликав вартового, що походжав біля дверей:

— Що то за пароплав?

— “Катаріна”.

— Компанії “Везувій”?

— Певна річ.

— Іди ж, picarilla[169], — весело сказав Діккі, — до американського консула. Скажи, що я хочу побалакати з ним. Подбай, щоб він прийшов негайно. І гляди! Не показуйся з такими очима, бо я обіцяю тобі: сьогодні ж уночі ти покладеш голову мені на руку.

Консул прийшов за годину. Під пахвою в нього була зелена парасоля, і він нетерпляче витирав лоба.

— Послухайте, Малоні, — сказав він дражливо. — Ви собі гадаєте, що можете бешкетувати скільки завгодно, а я вас визволятиму з біди. Я не воєнний департамент і не золота копальня. У цій країні є свої закони, як ви знаєте, і, між іншим, є такий, що забороняє трощити голови регулярній армії. Ви, ірландці, завжди встряєте в бучу.