Читати книгу - "Гра янгола"

– Я не голодний.

– Вам треба що-небудь з’їсти.

– Ти моя учениця чи мати?

– Я це кажу для вашого ж таки добра.

Я увійшов до туалету й зачинився зсередини. Моїм очам знадобилося кілька секунд, аби звикнути до того, що я побачив. Туалет був невпізнанний. Чистий і блискучий. Кожна річ на своєму місці. Нове мило на умивальнику. Чисті рушники, про які я навіть не знав, що вони в мене є. Запах лугу.

– Мати Божа, – промурмотів я.

Я підсунув голову під кран і на кілька хвилин пустив холодну воду. Вийшов у коридор і повільно попрямував до галереї. Якщо туалет був невпізнанним, то галерея належала до іншого світу. Ізабелла помила вікна та підлогу й упорядкувала меблі та крісла. Чисте і ясне світло соталося крізь шибки, а запах пилюки зник. Мій сніданок чекав мене на столі, який дівчина застелила чистою скатертиною. Книжки на полицях, схоже, були переставлені, а скляні шафи знову стали блискучими. Ізабелла наливала мені другу піалу кави.

– Твоя праця справляє враження, але це не надовго, – сказав я.

Ізабелла впорядкувала книжки, що лежали стосами на столах і в кутках. Очистила журнальні столики, які були завалені старими газетами та журналами вже десяток років. За якісь сім годин вона завдяки своїй присутності й своїй праці вимела з дому весь бруд і всю темряву, що збиралися тут багато років, і ще й знаходила час та бажання всміхатися.

– Мені подобалося так, як було раніше, – сказав я.

– Авжеж, подобалося. Вам, а також сотні тисяч тарганів, які були тут єдиними пожильцями і яких я повиганяла за допомогою свіжого повітря та аміаку.

– А я думав, що воно так смердить…

– Це не сморід, а запах чистоти, – запротестувала Ізабелла. – Ви могли б виявити бодай трохи вдячності.

– Я тобі вдячний.

– Щось не помітно. Завтра я підіймуся до кабінету й…

– Про це й не думай.

Ізабелла стенула плечима, але в її погляді я побачив таку рішучість, що зрозумів: через двадцять чотири години кабінет у вежі зміниться до невпізнання.

– До речі, сьогодні вранці я знайшла в холі конверт. Хтось, мабуть, підсунув його під двері сьогодні вночі.

Я подивився на неї над піалою.

– Нижні двері замкнені на ключ, – сказав я.

– Я теж про це подумала. Мені це здалося дуже дивним і, хоча на конверті було написане ваше прізвище…

– …ти його відкрила.

– Боюся, що так. Я зробила це, сама того не бажаючи.

– Ізабелло, відкривати листи, адресовані іншим людям, – це аж ніяк не ознака добрих манер. У деяких місцях людей за такий злочин садовлять до в’язниці.

– Про це я не раз казала своїй матері, але вона все одно щоразу відкриває мої листи. І досі перебуває на волі.

– Де лист?

Ізабелла дістала конверт із кишені фартуха й подала його, уникаючи мого погляду. Він мав зубчаті краї й був із грубого й пористого паперу кольору слонової кістки з печаткою янгола на червоному сургучі – вона була зламана – і моїм прізвищем, написаним червоним чорнилом, від якого линули приємні пахощі. Я дістав із конверта складений удвоє аркуш.

Шановний Давиде!

Сподіваюся, ви перебуваєте в доброму здоров’ї й без проблем розпорядилися одержаними грішми. Ви не проти, щоб ми зустрілися сьогодні ввечері в моїй оселі й почали обговорення деталей нашого проекту? Я запрошую легко повечеряти зі мною о десятій. Чекаю вас.

Ваш друг

Андреас Кореллі

Я згорнув аркуш і поклав його назад у конверт. Ізабелла дивилася на мене зацікавленим поглядом.

– Добрі новини?

– Нічого такого, що стосувалося б тебе.

– А хто такий той сеньйор Кореллі? У нього гарний почерк, не те, що у вас.

Я подивився на неї суворим поглядом.

– Якщо я буду вашою помічницею, я повинна знати, з ким ви маєте ділові взаємини. Тобто я маю на увазі, кого мені вітати, а кого гнати геть.

Я зітхнув.

– Він видавець.

– Мабуть, добрий видавець, бо подивіться, на якому папері він пише і в яких конвертах надсилає свої листи. Навіть на це не шкодує грошей. Яку книжку ви пишете для нього?

– Таку, до якої тобі немає діла.

– Як я зможу допомагати вам, якщо ви не кажете мені, що робите? Ні, краще не відповідайте. Я вже мовчу.

Протягом десяти чудесних секунд Ізабелла справді мовчала.

– Який він, сеньйор Кореллі?

Я обдарував її холодним поглядом.

– Дивний.

– Свій свого здалеку бачить… Мовчу, мовчу…

Дивлячись на цю дівчину зі шляхетним серцем, я почувався геть нікчемним і зрозумів, що, чим раніше прожену її від себе, навіть ризикуючи завдати їй болю, тим ліпше буде для нас обох.

– Чому ви дивитеся на мене так?

– Сьогодні ввечері я маю піти в справах, Ізабелло.

– Залишити для вас зготовану вечерю? Ви повернетеся дуже пізно?

– Я вечерятиму не вдома й не знаю, коли повернуся, та незалежно від цього я хотів би, щоб, коли повернуся, тебе вже тут не було. Я хочу, щоб ти зібрала свої речі й пішла звідси. Куди ти підеш, мені байдуже. Тут немає місця для тебе. Зрозуміла?

Її обличчя зблідло, а очі наповнилися слізьми. Вона вкусила себе за губу й усміхнулася мені, але сльози покотилися по її щоках.

– Ще б пак не зрозуміла.

– І більше не прибирай.

Я підвівся й залишив її на галереї саму-одну. Я заховався в кабінеті на вежі. Відчинив вікна. Плач Ізабелли долинав із галереї. Я дивився на місто, що розкинулося під полудневим сонцем, і спрямував погляд на протилежний його кінець, де, як мені здалося, побачив блискучу черепицю вілли «Геліус» і уявив собі, як Крістіна, сеньйора Відаль, розчиняє вікна вежі й дивиться в бік кварталу Рібера. Щось темне й каламутне накрило мені серце. Я забув про плач Ізабелли й бажав тільки, щоб скоріше настала та мить, коли я зустрінуся з Кореллі, щоб поговорити про його трикляту книжку.

Я залишався в кабінеті на вежі доти, доки сутінки розповзлися над містом, розчиняючись у повітрі, наче кров у воді. Стояла спека, якої ще не було в це літо, і дахи Рібери коливалися перед моїми очима, наче міражі з пари. Я спустився на поверх і переодягся. У будинку стояла тиша, жалюзі на галереї були прикриті, а шибки пропускали бурштинове світло, яке розсіювалося в центральному коридорі.

– Ізабелло! – покликав я.

Відповіді не було. Я спустився на галерею й переконався, що дівчина пішла. Проте, перш ніж піти, вона вирішила розважитися тим, що привела до ладу й почистила повне зібрання творів Іґнатіуса Б. Самсона, що протягом років збирали пилюку та забуття на заскленій