Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Нікіта

Вона це зробила. Я вже не вірив, що вона наважиться. Бомбило від того, що Маша вирішить обрати своєю метою когось іншого. Та хоч того ж Анвара.

Але Миша виявилася на висоті. Не просто по пиці мені з'їздила, а ще й роздряпала вчорашнє садно. Вийшло вражаюче, і, сподіваюся, кому треба, той усе побачив.

Мишка не вилетіла з Гри, а я виграв стільки грошей, що, можливо, навіть вийде повернути в сейф усю суму.

Я залишив п'ять косарів у зазначеному місці, щоправда, не зорієнтувався відразу, тому запізнився на пару. Зате дуже швидко від бота прийшло повідомлення, що я тепер у засновниках, а слідом і посилання-запрошення в чат.

Там не було імен, тільки нікнейми. Навіть без аватарок, просто кольорові кола. Я якраз потрапив на обговорення завдання і встиг у ньому взяти участь.

Спробував змінити ляпас на щось інше, але не вийшло. Ось тільки моя Машка нездатна нікого вдарити, тому я одразу почав думати, як її спровокувати.

Змиваю кров, промокую садно серветкою, поки Мамаєв дратівливо гудить над вухом.

— Так ви посварилися чи ні, Ніку? Чого вона на тебе накинулася? 

— Відчепись, Анваре, — повертаюся до друга, притискаючи до вилиці серветку, — вдарила і вдарила. Не вбила ж.

Але той продовжує нудити.

— Ні, а все-таки, скажи, це через Мілену?

— Забирайся, душніла, — відштовхую його з дороги і прямую до виходу. Мамаєв плететься за мною.

Заходимо в клас, Мишка сидить за партою, опустивши голову. Поруч цей щур Аліна. Не люблю її, сам не знаю, чому. Не тому, що аут. Просто не люблю.

Атмосфера натягнута й напружена, всі чекають як я відреагую. Ті, хто роблять Гру, напевно зрозуміли, що це було завдання. Решта вважають, що аут не сміє піднімати руку на мажора. Тим паче на пару.

Іду на своє місце і падаю біля вікна. Бачу, як здригаються вузькі плечики Мишки, і всередині затоплює незвична ніжність.

Хочеться підійти, закрити собою, сховати її від усіх. А краще посадити в машину і відвезти подалі. Але я лише дивлюся на її спину, впираючись ліктями в стільницю, і мовчу.

— Нік, — кличе Мілена. Неохоче обертаюся. — Чому ти мовчиш?

— Хіба щось сталося? — запитую. Мілка обурено струшує головою.

Відсторонено помічаю, як красиво злітає при цьому її гладке блискуче волосся і як бездоганно воно лягає назад. Раніше мені це подобалося, але зараз не торкає. 

— Ти що, Ніку! Так просто спустиш Зарічній цей зашквар?

Мишка робить вигляд, що не чує, але я бачу, як її рука стискає край столу. Ледве стримуюся, щоб всидіти на місці. Взяти б зараз цю долоню і поцілувати кожен пальчик... 

Відповідаю Мілені, продовжуючи дивитися на Машу:

— А тебе чого так бомбить? Вона моя пара, я з нею сам розберуся. 

Напруга навколо спадає, народ втрачає інтерес до мене і до Мишки. Мажор сам розбереться зі своїм аутом, це нікого більше не стосується. 

Уявляю, як би мені хотілося розібратися з Машкою, і дух захоплює. Тим часом вона розпрямляє плечі, сідає рівно і перестає чіплятися за стільницю.

Вона не дивиться на мене, але я на сто відсотків упевнений, що вона думає про те саме. І уявляє те саме. 

Таке відчуття, ніби ми зараз тільки вдвох. Більше нікого немає, навколо замість обличч — розмиті плями. Є я і вона, нас ніби висмикнуло з цієї реальності й перенесло в іншу, паралельну. І ми перебуваємо в одному просторово-часовому полі. В'язкому і щільному. 

Усе, що вона відчуває, відчуваю і я. Я чую, як вона дихає, і підлаштовую під неї своє дихання. Я навіть знаю, про що вона думає. Про мене.

Заплющую очі — так усе відчувається тонше, гостріше. Я навіть запах її відчуваю на відстані. Відколи я став так від цього залежати? Відколи мені цього достатньо? І чому? З Міленою я навіть не парився з цього приводу.

Відповідь приходить сама собою. Тому що я ніколи не кохав Мілену. А Машку кохаю.

Від цього відкриття розпирає груди, повітря не вистачає. Відкриваю очі. І бачу перед собою єхидну фізіономію Віктора Володимировича, викладача зарубіжної літератури.

— Що, Топольський, виспався? Доброго ранку! Іди-но, розкажи нам про поетичну мозаїку авангардизму і модернізму.

Анвар винувато хмикає. Кидаю зневажливий погляд. Міг би й штовхнути ногою під столом, друг називається.

Роблю вдих, видих. Вибираюся з-за парти і йду до дошки. Звісно, про мозаїку авангардизму і модернізму я маю дуже приблизні уявлення.

Проте у мене є всі шанси почати писати вірші. Тому що тепер у мене є мій краш.