Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

Аж ось він кинув усе і помчався уперед.

— Ух ти! Хапонійська пожежна машина! Оце моє! Метеор!

Вони почули, як він шурхотить у темряві. Він вийшов на світло, штовхаючи своєрідний смітник на маленьких скрипучих колесах, з різними ручками та товстою шкіряною сумкою. Попереду конструкції була якась насадка. Сама конструкція була схожа на дуже великий чайник.

— Навіть шкіра змащена! Краса!

— Що це? — поцікавився Морква.

— А у баці є мастило! — Ноббі енергійно покачав помпу. — Я нещодавно чув, що її заборонено у восьми країнах, а три релігії заявили, що відлучать від церкви усіх солдатів, які наважаться її використовувати![25] Вогником ніхто не пригостить?

— На, — сказав Морква, — але що…

— Дивіться!

Ноббі запалив сірник, приклав його до трубки десь попереду пристрою і потягнув за важіль.

Полум’я згасло.

— Потрібно трохи приноровитися, — сказав Ноббі, чорний від сажі.

— Ні, — заперечив Морква. Він би на все життя запам’ятав, як вогняний струмінь обпалює його обличчя на шляху до протилежної стіни.

— Але це…

— Ні. Вона занадто небезпечна.

— Вона і призначена…

— Я маю на увазі, що вона може зашкодити людям.

— Ага, — сказав Ноббі, — гаразд. Міг би і попередити. Що ми шукаємо зброю, яка не шкодить людям. Так?

— Капрале Ноббсе? — сказав сержант Колон, який був навіть ближче до полум’я, ніж Морква.

— Так, сержанте?

— Ти чув капрала Моркву. Жодної варварської зброї. А ось що цікаво — звідки ти знаєш про всю цю зброю?

— Військова служба.

— Ноббі? Що, правда? — здивувався Морква.

— Підрозділ спеціального призначення. Дуже відповідальна робота.

— І що то була за посада?

— Квартирмейстер, сер, — промовив Ноббі, спритно віддаючи честь.

— Ти працював квартирмейстером? — продовжував дивуватися Морква. — В якій армії?

— Герцога Псевдопольського, сер.

— Але Псевдополь не переміг у жодній битві!

— Що ж…

— Кому ти продавав зброю?

— Це наклеп! Наклеп! Ми не винні! Вони просто витрачали багато часу на полірування та заточування.

— Ноббі, це я, Морква, я говорю з тобою. Скільки часу, хоч приблизно?

— Приблизно? Ну. Близько ста відсотків, якщо ми говоримо приблизно, сер.

— Ноббі?

— Сер?

— Можеш не називати мене «сер».

— Так, сер.

Зрештою, Дуболом залишився вірним своїй сокирі, але додав ще пару «на чорний день»; сержант Колон вибрав піку бо найважливішою рисою піки було те, що всі подій відбуваються на іншому її кінці; молодший констебль Анґва без особливого ентузіазму вибрала короткий меч, а капрал Ноббс…

…Капрал Ноббс обвішався усім, через що мав подобу механічного дикобраза з лез, луків, наконечників і всіляких куль, що висять на кінцях моргенштернів.

— Ноббі, ти впевнений? — Морква намагався достукатися до здорового глузду. — Нічого не хочеш залишити?

— Сер, але ж вибрати так важко.

Щебінь вішав на себе величезного лука.

— Щебню, більше нічого не хочеш взяти?

— Ні, сер! Хіба що Кремніта та Морена, сер!

Двоє тролів, які працювали у зброярні, вишикувалися позаду Щебня.

— Вже прийняв їхню присягу, сер, — сказав Щебінь. — Старою трольською клятвою.

Кремніт, як міг, салютував.

— Він сказав, що, якщо ми не приєднаємося і не зробимо все, що нам скажуть, він візьме наші ґугулузькі голови і позабиває їх нам у плечі, — сказав троль.

— Дуже стара трольська клятва, — пишався Щебінь. — Добре відома і традиційна.

— Один із них міг би тягти хапонійську пожежну машину… — з надією проказав Ноббі.

— Ні, Ноббі. Ну… Хлопці, ласкаво просимо до Сторожі.

— Капрале Моркво?

— Що, Дуболоме?

— Так не чесно. Вони тролі.

— Дуболоме, нам потрібен кожен, хто готовий приєднатися, — сказав Морква і замислився. — Зараз ми повинні уникати жодних неприємностей.

— У такій уніформі, сер, ми ніяк не зможемо уникнути неприємностей, — зневірено сказав сержант Колон.

— Питання, сер? — сказала Анґва.

— Що, молодший констеблю Анґво?

— Хто наш ворог?

— У такому вигляді ми жодним чином не зможемо уникнути неприємностей, — сказав сержант Колон.

— Ми не шукаємо ворогів, ми шукаємо інформацію, — пояснив Морква. — Найкраща зброя, яку ми повинні зараз використовувати, — це правда. Спочатку вирушимо до Гільдії дурнів, щоб дізнатися, чому брат Гуляка викрав ружжо.

— Він викрав ружжо?

— Гадаю, він міг, так.

— Але він помер ще до того, як ружжо викрали, — уточнив Колон.

— Так, — сказав Морква. — Це мені відомо.

— Мушу сказати, — сказав Колон, — у нього чудове алібі.

Загін було сформовано. Після короткої дискусії серед тролів щодо того, яка нога ліва, а яка права, загін вирушив. Ноббі невпинно оглядався назад на пожежну машину.

Іноді краще запалити вогнемет, ніж проклинати темряву.

За десять хвилин вони вже штовхалися серед натовпу перед подвір’ями гільдій.

— Бачите? — сказав Морква.

— Їхні двори торкаються один одного, — підтвердив Ноббі. — Але що з того? Між ними є стіна.

— Я б не був таким певним, — заперечив Морква. — Зараз ми все дізнаємося.

— У нас є час? — уточнила Анґва. — Здається, ми ще хотіли сходити до Денної сторожі.

— Спочатку я маю дещо дізнатися, — сказав Морква. — Блазні дали неправдиві свідчення.

— Хвилинку. Хвилиночку, — почав сержант Колон. — Це зайшло занадто далеко. Ми вже далі, ніж на півдорозі. Слухайте, я не хочу, щоб когось убили, розумієте? Так сталося, що я тут єдиний сержант, якщо хтось ще не зрозумів. Моркво? Ноббі? Розумієте? Не треба тут стрілянини чи різанини. Проникати у власність гільдії неприпустимо, але ми матимемо ще серйозніші проблеми, якщо когось застрелимо. Лорд Ветінарі тоді не обмежиться сарказмом. Він може вдатися до… — Колон нервово проковтнув слину, — вдатися до іронії. Отже, це наказ. Отже, що ти зібрався робити?

— Я лише хочу порозпитувати людей, — сказав Морква.

— Ну, якщо вони відмовляться відповідати, не заважай їм, — сказав Колон. — Отже, ти можеш розпитувати, це твоє право. Але якщо доктору Грим-Асу це не сподобається, ми повинні піти, добре? Ох, мені від цих клоунів аж моторошно. А він серед них найстрашніший. Якщо він відмовиться відповідати, ми просто підемо і — і що? — будемо шукати інші способи. Я вже казав, що це наказ. Зрозуміло? Це наказ.

— Якщо він відмовиться відповідати, — повторив Морква, — я просто піду. Гаразд.

— Добре. Здається, ми досягли консенсусу.

Морква постукав у двері Гільдії блазнів, підняв руку, спіймав пиріг із заварним кремом, коли той вилетів із віконця, і з силою запхав його назад разом з дерев’яною рукою. Потім він знову постукав у двері, та так, що вони на кілька дюймів учавилися всередину.

Хтось за дверима сказав:

— Ай.

Двері відчинилися трохи ширше, і за ними Морква побачив маленького клоуна, вкритого побілкою та заварним кремом.

— І навіщо ти це зробив? — похмуро спитав він.

— Хотів пройнятися духом веселощів, — сказав Морква. — Я капрал Морква, зі мною народна міліція, і