Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Так-так-так. На якусь мить у мене зажевріла надія, що лорду Аластеру просто треба було, аби його хтось слухав. Може, йому кортіло розповісти всім про свою релігійну маячню й отримати похвалу. Аж тут озвався Дарт Вейдер:　

— Демонське кодло, вам уже недовго жити… — І мої думки знов урвалися.　

— Отже, ви гадаєте, що Господь щиро зрадіє через смерть безневинної дівчини? Цікаво… — рука Ґідеона тишком-нишком опустилась у внутрішню кишеню сурдута, а потім зненацька здригнулася.　

— Ви не оце шукали? — запитав перший секретар. Він заліз у свою лимонно-жовту кишеню сурдута й вийняв звідти маленький чорний пістолет. Зараз він боязко тримав його перед очима. — Присягаюсь, що це, без сумніву, демонське знаряддя вбивства з майбутнього, я правду кажу? — Він обернувся до лорда Аластера, шукаючи підтримки. — Я попросив нашу спокусливу леді Лавінію ретельно обшукати вас, мандрівники в часі, чи нема у вас зброї.　

Лавінія винувато усміхнулася й подивилася на Ґідеона, який раптом зробився такий на вигляд, ніби йому хтось заліпив ляпаса. Ну все ясно. Пістолет був нашим порятунком, проти автоматичної зброї «Smith & Wesson» люди зі шпагами не мали ні найменшого шансу. Мені так хотілося, щоб цей зрадник Алкотт ненароком натиснув на курок і вистрелив собі в ногу! Думаю, звук пострілу почули б навіть у бальній залі. А може, й ні…　

Але Алкотт опустив пістолет у кишеню свого сурдута, і моя сміливість де й поділася.　

— То ви, напевно, здивовані, чи не так? Я все продумав. Я знав, що в милої леді є картярські борги, — буденно сказав Алкотт. Як і всі справжні лиходії, він дуже полюбляв, коли інші шанували його чорні справи. Його видовжене обличчя скидалося на щурячий писок. — Величезні картярські борги, яких вона вже не могла повіддавати. — Тут він улесливо захихотів. — Сподіваюся, мадам, ви пробачите мені те, що я не був зацікавлений у ваших послугах. Але зараз ваші борги закрито.　

З вигляду Лавінії можна було сказати, що вона не вельми з цього тішилася.　

— Я не хотіла… Я просто не мала іншого вибору, — пробелькотіла вона Ґідеону, але той наче й не чув її. Він, радше, міркував, наскільки можливо проскочити до протилежної стіни й зірвати одну з шабель, які висять над каміном… перш ніж лорд Аластер простромить його своєю шпагою. Я глянула туди ж, куди й він, і дійшла висновку, що шансів на успіх у нього мало, якщо він, певна річ, не супермен, який досі крився під його личиною.　

Камін був занадто далеко, а до того ж значно ближче до нього стояв лорд Аластер, який ні на мить не спускав з ока Ґідеона.　

— Це все, звісно, добре, — повільно мовила я, щоб виграти час. — Але ви не включили у свої розрахунки графа.　

Алкотт зареготав.　

— Ви, певно, мали на увазі Ракоці? — Він потер руки. — Ну, його особливі… скажімо, переваги, на жаль, не дадуть йому змоги виконувати нині свої обов’язки. — Він гордо задер голову. — Його схильність до дурману перетворила його на легку здобич, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.　

— Але ж Ракоці не сам, — не вгавала я. — Його куруци оберігають нас на кожному кроці.　

Алкотт зиркнув на лорда Аластера, а потім знову засміявся:　

— То де ж вони зараз, ваші куруци?　

У підвалі, напевно.　

— Вони чекають у тіні, — прорекла я моторошним голосом. — Готові завдати удару щомиті. Вони так майстерно орудують шпагою та ножем, що це схоже на чари.　

Та Алкотт і не ворухнувся — цього не зіб’єш з пантелику. Він бовкнув кілька слизьких зауважень щодо Ракоці та його людей, а потім ще раз похвалив себе за винахідливо сплановану операцію та ще винахідливішу зміну плану.　

— Боюся, наш аж такий розумний граф марно чекає сьогодні й на вас, і на свого Чорного Леопарда. Знав би він, що я з ним збираюся зробити!　

Але Ґідеон, очевидячки, втратив інтерес до Алкоттової балаканини. Він мовчав. Лорд Аластер, здавалося, теж утомився від цього переливання з пустого в порожнє першого секретаря. Він хотів нарешті взятися до справи.　

— Хай шурує звідси, — звелів він досить непривітно, дістаючи шпагу і спрямовуючи її на леді Лавінію.　

Ага, приїхали.　

— А я все думав, що ви людина честі й б’єтеся на дуелі тільки з озброєним суперником, — зауважив Ґідеон.　

— Я — людина честі, але ви — демон. І вас я не викликаю на дуель, а вбиваю! — холодно оголосив лорд Аластер.　

Леді Лавінія пронизливо верескнула з переляку.　

— Я не хотіла цього… — прошепотіла вона, обернувшись до Ґідеона.　

Аякже, не хотіла! Ти ба, як зітхнула. Нумо, зомлій тут, корова тупа.　

— Ану, виведи її звідси, я кому сказав! — гаркнув лорд Аластер, і я з ним погодилась.　

Немов для перевірки, він кілька разів змахнув шпагою в повітрі.　

— Так, що й казати, це не найкраще видовище для жінки, — лорд Алкотт підштовхнув Лавінію до коридору.　

— Зачиніть за собою двері та пильнуйте за тим, щоб сюди ніхто не зайшов.　

— Але…　

— За вами поки що є борги, — просичав Алкотт. — І якщо я тільки захочу, завтра до вашого будинку дехто прийде і ваш будинок надовго стане не вашим.　

Лавінія більше й слова не сказала. Алкотт замкнув двері, обернувся до нас і дістав із кишені кинджал, досить витонченої моделі. Я мала б зараз страшенно злякатися, але переляк ніяк не нападав. Напевно, тому все це здавалося мені неймовірно безглуздим. Нереальним. Наче кадри з фільму.　

Невже ми не можемо зараз стрибнути назад?　

— Скільки в нас лишилося часу? — прошепотіла я Ґідеону.　

— Забагато, — утомлено процідив він крізь зуби.　

На щурячому писку лорда Алкотта зобразився радісний азарт.　

— Дівчисько я беру на себе, — заявив він, сповнений завзяття. — А ви випустіть кишки хлопцеві. Але будьте обережні. Він хитрий і спритний.　

Лорд Аластер скривився і пирхнув.　

— Цю демонську кров вип’є земля, — передчуваючи сутичку, прохрипів Дарт Вейдер. Видно, його репертуар був вельми обмеженим.　

Ґідеон досі зиркав на недосяжні шаблі й уже напружив усе тіло для стрибка, тому я озирнулась навколо в пошуках альтернативних засобів. Не вагаючись, я підхопила один із м’яких стільців і спрямувала його гострі ніжки на Алкотта.　

Моя витівка чомусь здалася йому дуже веселою, він вишкірився ще зловісніше і повільно рушив мені назустріч. Хай там як, та зрозуміло одне: що б він там не думав, а чистота душі в цьому житті була йому вже до одного місця.　

Лорд Аластер теж приступив ближче.　

І тоді все сталося воднораз.　

— Лишайся тут! — крикнув мені Ґідеон, а відтак, перекинувши витончений столик, штовхнув його в бік лорда Аластера і