Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

– Старі вина кращі? – запитав я.

– Так само, як і старі жінки, – засміявся він. – Усьому свій термін і міра зрілости. Перезріле – напівмертве.

– Вино – це здоров’я, любив приповідати мій батько, – докинув художник.

– Так, – притамував усмішку в бороді Світован. – Щоб пити вино, справді треба мати здоровля.

– А скільки його пити? – поцікавився я. – Є якась міра?

– Міра одна: твоя влада над ним. Або ти над вином – або воно над тобою. Або ти його п’єш – або воно тебе…

Так за примовною бесідою ми збавляли час.

– Давно ви малярську часть вибрали? – запитав старий художника.

– Давно, – відповів той, ніяковіючи. – Відколи себе пам’ятаю.

– Се файно. Ніщо так не кріпить нашу долю, як сродне діло. А як гадаєте, чи все можна замалювати?

– Мабуть, що все.

– А от мені видиться, що дещо не може відтворити людська рука.

– Що? – блиснув очима художник.

– Воздухи. Вони невидимі, але огортають нас, як живлюща матірна пелена.

Кожен мимохіть глянув у небо. Сиділи в легкій мовчанці, поки маляр не почав збиратися. Уже на вигоні він ляснув себе по кишені:

– Ледве не забув. Тут вам лист передала сусідська донька. Оля. Я біля них квартирую…

Я миттю перехопив конверт і застромив за пазуху, щоб не побачив дід. Та хіба від нього щось затаїш?!

Відходячи до вечірньої молитви, він обернувся до мене:

– Я обіцяв тобі днесь солодкий вечір. От і маєш, – і ковзнув очима по моїй пазусі.

Мабуть, солод пробивався мені вже через пупець, та я все одно прошмигнув у пивничку й зачерпнув пальцем устояної, загуслої на гуму яблучної патоки. І довго, як дитина, обертав її в роті. Тут, у земляній ямі, лункіше було чути, як на волі гупають, пронизавши «воздухи», достиглі яблука.

Ціркус

Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.

По Юрію, коли об’ярювалася вже вся біднота й удовиці, заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіґлярити на Піяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, колінах і гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них дзюрив водою на п’ять ступнів довкола – жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку, й на неї всідалися всі доброхотці. Витягував пальцями з одвірка забитий цвях. Піднімав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука повалив вола.

Усе це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всі чекали прикінечного видива. Коли на обзір винесуть кошарку з дівчиною-змією. Вона лежала карічкою, як ковбаска на сковорідці. Тіло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чілочка здіймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дівча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платинка, що шнурком оперізувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят і в пупок було засилено крихітні срібні дзвіночки. Великі сіряво-сині очі (такі і в мене) скліли в нерухомості. Повіки її не кліпали.

Та ось циганчук торгнув бубон – і шийка змії здригнулася, дрібні брижі перебігли шкірою. Вузенькі бліді губи розтулилися, й звідти стрільнув роздвоєний язичок, зателіпався, як у правдешньої змійки. Шия видовжилася, і жало торкнулося чінговика на циці, на одній, на другій, на пупі. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвін: «Цінь-дзінь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Людська гуща заревіла з утіхи й тісніше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батіжок кротона обпік йому пальці.

Укопали сторчма струганий стовпець, і дівчина умліока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на одній нозі танцювала під лампою, ламала натроє-начетверо свою безкісткову плоть. І в такт її дивовижних хилитань упліталися срібні нути: «Цінь-дзінь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Сипалися, ніби монети, на задерті голови присоловілого юрмища.

Затим вона сповзла долі й ігрище продовжилося. Заголосили, хто хоче зловити змію. Позивач кинув до кротонового клебана гріш і розчепіреними п’ятірнями став загрібати в’юнке тіло. Та де там, кожної проби лишався ні з чим. Двоє торгашів заповзялися накрити її своїми сердаками й притиснути ногами. Але дівча вислизнуло, як вуж з-під лопуха. Давидківський рибар мав при собі сіть. Приноровився й заплутав нею зміючку. Якийсь візник кинувся йому на поміч, аби пов’язати невтримну віжками. Смішні людкове: якщо та знайшла шпарину в неводі, то який ремінь її припне? У кротонів капелюш дзенькали й дзенькали копійчата, але втіху не заробив собі ніхто. Нещасного, кажуть, змія й на коні вкусить, а в руки не дасться.

Корчма гула, як бджолина борть у маю. Дзюрчало дешеве вино в пугари, цідилася сливова паленка. Жіноча голизна розпалювала чоловіцьку спрагу. Марно домагалися спритники втамувати її бодай рукою. Така нагода приберігалася на вечір і не для простолюду. Під стріхою «Молока русалки» була картярня, де збиралася військова старшина, цеховики, крамарі, а бувало, що й попик якийсь затягнеться, віддаючи кесарю кесареве. Коли картярі добре вже розігріються винцем і гріховним дільцем, притлумлювали лампу й розгрібали стіл. На східцях чулося гупання кованих чобіт кротона. Він ніс перед собою сувій єдвабу, а в ньому – дівчина-змія. На пурпурному полотнищі вона тепер лежала біла, як болотна лілея, і так же тривожно пахла. На пальцях рук і ніг були нанизані персні – мідні, скляні, кістяні, дерев’яні. А на зап’ястях і щиколотках коливалися кільця-бранзулетки. Накучерявлене волосся ряхтіло золотими крихтами.

Вона й зараз лежала непорушно, з некліпними очима й завмерлими грудьми. Та ось притюпав карлик, набрав жменю яблуневого цвіту з тареля й сипонув на неї. Тільце стрепенулося, наче під живою водою, дзенькнули бранзулетки, зацокали персні, озвалися дзвіночки. Пелюстини квіту змагалися з шовком дівочої шкіри. Сороміцьке видиво одною мірою притягло очі гультяїв. У другому тарелі були перші ягоди з теплого боку Мужіївської гори. Карлик став на перевернуту бочку й поклав ягідку між грудей дівчини. Вона сягнула двійчастим язичком, підділа ягоду і втягнула до рота. Весело тенькнули дзвіночки.

«Хто хоче купити й собі ягоду?» – загугнів кротон.

Карлик розкладав полуниці по випростаному дівочому тілу – на повіки, на губи, на шию, на груди, між реберцят, на пупок і марусин поясок, рожевою підковою обклав лоно. У затхлій картярні запахло ярим садом. Піднесли мисочку з товченою чорницею, і блазень устромив до неї свій гострий пташиний кіготь. Біля кожної ягодини він виписував цифру. Здушений гомін перебіг залою. Що більше знижалися ягоди від лиця додолу, то дорожчали. Хтось хихикнув: «Малий золотник, та коштовний».

«Двері в рай відчиняє щедрість, панове», – щирив зморщений рот карлик.

Та чоловіцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на таріль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своєї ягоди, при тому чоломкали з присмоктом і тільце. Хтось у жолобок біля пупка підлив собі ще й вина. Інші теж загалайкали, розказали й для них нести кухлі з питвом. Засовгали об сукно гамани. Коли в голові поселяється хіть, розум відходить. Полуничні цілунки під регіт громади звучали частіше, і за кожним подячно дзенькав срібний дзвіночок. Карлик пританцьовував на бочці й виводив на дівочій шкірі нові й нові цифри, що темніли зміїними розписами, доки їх не злизували гарячі язики, голодні плоті.

А далі було таке, про що мені не те що писати, а й говорити не бажиться. Не знаю, наскільки правдиво повідає