Читати книгу - "Дюна"

— Не клей зі мною дурня! — вибухнула вона. — Якщо Юе не сказав, чому я тебе викликала, то хтось із твоїх шпигунів у моїй оселі точно зробив це. Чи могли б ми принаймні бути чесними одне з одним?

— Як скажете, міледі.

— По-перше, дай відповідь на одне запитання, — почала Джессіка. — Ти агент Харконненів?

Хават підвівся зі стільця, а обличчя його потемніло від гніву:

— Ви наважуєтеся так ображати мене?

— Сідай, — відказала Джессіка. — Ти образив мене саме так.

Він повільно опустився на стілець. І Джессіка, читаючи знаки на добре знайомому обличчі, зітхнула з полегшенням. Це не Хават.

— Тепер я знаю, що ти зберігаєш вірність моєму Герцогові, — мовила вона. — Саме тому я ладна пробачити тобі образу.

— А є що пробачати?

Джессіка насупилася, міркуючи: «Чи маю я піти козирем? Розповісти, що останні кілька тижнів ношу в лоні доньку Герцога? Ні… Навіть Лето не знає про це. Це тільки ускладнить його життя, відволікатиме в час, коли він має зосередитися на нашому виживанні. Ще не пора відкривати це».

— Правдомовиця б прояснила все, — мовила жінка. — Але в нас немає Правдомовиці, визнаної Вищою Радою.

— Саме так. У нас нема Правдомовиці.

— Поміж нас є зрадник? — запитала вона. — Я дуже ретельно вивчала наших людей. Хто б це міг бути? Не Ґурні. Точно не Дункан. Їхні лейтенанти не такі близькі до нас, щоб брати їх до уваги. Це не ти, Зуфіре. Точно не Пол. Я знаю, що це не я. Отже, доктор Юе? Мені покликати його і піддати випробуванню?

— Ви знаєте, що це марна справа, — відказав Хават. — Він пройшов кондиціонування Вищим Колегіумом. Я знаю це напевне.

— А крім того, його дружину, що була з Бене Ґессерит, убили Харконнени, — сказала Джессіка.

— То от що з нею трапилося, — мугикнув Хават.

— Хіба ж ти не чув ненависть у його голосі, коли він називає прізвище Харконненів?

— Ви знаєте, у мене нема до цього слуху, — відказав Хават.

— Чому ж підозра впала на мене?

Хават насупився.

— Міледі ставить свого слугу в неможливе становище. Моя вірність передусім поширюється на Герцога.

— І я ладна пробачити тобі багато за цю вірність, — сказала вона.

— І знову запитую: а є що пробачати?

— Патова ситуація? — запитала Джессіка.

Він знизав плечима.

— Тоді поговорімо з хвилину про щось інше, — сказала вона. — Дункан Айдаго, чудовий воїн, здібності якого до охорони і стеження високо поціновані. Сьогодні він надміру захопився напоєм під назвою пиво з прянощами. Мені доповідають, що й інші наші люди сп’яніли від цього варива. Це правда?

— Це ж вам доповідають, міледі.

— Так. Чи не вважаєш ти пияцтво симптомом, Зуфіре?

— Міледі говорить загадками.

— То застосуй свій хист ментата! — сердито відказала Джессіка. — У чому проблема Дункана та інших? Можу відповісти чотирма словами — у них немає дому.

Він указав пальцем на підлогу.

— Їхній дім — Арракіс.

— Арракіс — це невідомість! Їхнім домом був Каладан, але ми вирвали їх звідти. Тепер вони бездомні. І бояться, що Герцог їх підведе.

Хават напружився.

— Подібні розмови від когось із людей могли б розцінюватися як…

— Ох, годі про це, Зуфіре. Що ж поразницького чи зрадницького в лікарі, який правильно діагностує хворобу? Я лише маю намір вилікувати болячку.

— Це питання Герцог довірив мені.

— Але ти розумієш, що в мене є природна цікавість до перебігу цієї хвороби, — сказала вона. — І сподіваюся, не заперечуватимеш, що я також маю певний хист у таких питаннях.

«Може, його варто добряче шокувати? — запитувала Джессіка себе. — Потрібен струс — щоб збити зі звичного ходу думок».

— Вашу турботу можна інтерпретувати по-різному, — стенув плечима Хават.

— Отже, ти вже виголосив мені вирок?

— Звісно, ні, міледі. Але я не можу дозволити собі ризикувати, маємо те, що маємо.

— Життя мого сина опинилося під загрозою — і це пройшло повз тебе, — сказала вона. — Хто ж ризикував тоді?

Обличчя ментата затьмарилося.

— Я подав Герцогові заяву про відставку.

— А ти подав таку заяву мені… чи Полові?

Тепер він неприховано лютував — старого зраджувала частота дихання, розширені ніздрі та нерухомий погляд. Вона помітила, як жила пульсувала на його скроні.

— Я служу Герцогові, — відкарбував він слова.

— Зрадника немає, — сказала Джессіка. — Загроза полягає в чомусь іншому. Можливо, це щось пов’язане з лазерострілами. Можливо, вони таємно встановили кілька таймерів на лазеростріли, спрямовані на палацові щити. Можливо, вони…

— А хто доведе після зіткнення, що це був не ядерний вибух? — запитав ментат. — Ні, міледі. Вони не наважаться на щось настільки протизаконне. Радіація швидко не зникає. Це свідчення, яке дуже важко знищити. Ні. Вони дотримуватимуться всіх формальностей. Має бути зрадник.

— Ти служиш Герцогові, — посміхнулася вона. — І хочеш знищити його, намагаючись урятувати?

Він глибоко вдихнув, а тоді мовив:

— Якщо ви невинні, прийміть мої найщиріші вибачення.

— Поглянь на себе зараз, Зуфіре, — мовила вона. — Люди найкраще живуть тоді, коли вони на своєму місці, коли кожен знає, куди належить у звичній схемі буття. Зруйнуєте місце — зруйнуєте людину. Ти і я, Зуфіре, усі ті, хто любить Герцога, маємо найкращу нагоду знищити місце іншого. Чи ж не могла я вночі прошепотіти підозри щодо тебе Герцогові на вухо? Саме тоді він був найуразливішим для таких нашіптувань, чи не так, Зуфіре? Може, мені чіткіше пояснити?

— Ви погрожуєте мені? — прогарчав ментат.

— У жодному разі. Я лише зазначаю, що хтось атакує базові принципи нашого життя. Це диявольськи хитро. Я пропоную відбити цей напад, упорядкувавши наші життя, щоб не було шпарин, крізь які такі стріли могли б потрапляти.

— Ви звинувачуєте мене в поширенні безпідставних підозр?

— Так, безпідставних.

— І ви відбиватимете їх власними нашіптуваннями?

— Зуфіре, із шепотінь складається твоє життя, а не моє.

— Тоді ви ставите під сумнів мої здібності?

Жінка зітхнула.

— Зуфіре, я хочу, щоб ти звернув увагу на власну емоційну зацікавленість у цьому всьому. Природна людина — це тварина без логіки. Те, що ти проектуєш логіку абсолютно на все — неприродно, але найчастіше доволі корисно. Ти втілення логіки — ментат. І все ж таки твої рішення — це в прямому сенсі зовнішня проекція тебе, а такі питання треба розглядати ретельно, вивчати з усіх боків.

— Ви зараз хочете навчити мене моєму ж ремеслу? — запитав він, навіть не намагаючись приховати зневагу в голосі.

— Ти можеш бачити все за межами себе самого й застосовувати до побаченого свою логіку, — відказала Джессіка. — Але така вже особливість людського єства: коли ми стикаємося з особистими проблемами — глибоко особистими, — то надзвичайно