Читати книгу - "Дюна"

— Ви навмисне намагаєтеся підірвати мою віру у власні можливості як ментата, — відрізав старий. — Якби я дізнався, що хтось із наших людей намагається саботувати будь-яку іншу зброю в нашому арсеналі, то, не вагаючись, викрив би його і знищив.

— Навіть найкращі ментати припускають можливість помилки у своїх розрахунках. Цілком природно зважати на це, — відказала Джессіка.

— Я ніколи не стверджував зворотного!

— Тоді проаналізуй сам ті симптоми, які ми обоє бачимо: люди пиячать, сваряться — обмінюються дикими плітками про Арракіс; вони нехтують найпростішими…

— Неробство, не більше, — заперечив Хават. — Не намагайтеся відвернути мою увагу, додаючи таємничості звичним речам.

Джессіка дивилася на нього й думала про солдатів Герцога, які в бараках роз’ятрюють свої рани настільки, що в повітрі можна відчути запах перенапруження — так смердить спалена ізоляція. «Вони перетворюються на героїв легенди, що побутувала в часи до Гільдії, — подумала жінка. — Неначе люди із загубленого зорешукача „Амполіроса“, хворобливо прив’язані до власної зброї — завжди в пошуках, завжди напоготові, але ніколи не готові».

— Чому ти ніколи не використовував повною мірою моїх здібностей для служби Герцогові? — запитала вона. — Боїшся, що я претендуватиму на твій пост?

Він поглянув на неї — старечі очі спалахнули.

— Я трішки знаюся на підготовці, яку дають Бене-Ґессерит… — він урвав мову й насупився.

— Продовжуй, скажи це, — підохочувала Джессіка. — Бене-Ґессеритським відьмам.

— Я трішки знаюся на тому, яку насправді підготовку вони дають вам, — сказав Хават. — Я бачу, як це проявляється в Полові. Мене не надуриш тим, що ваша школа заявляє на публіці: ви існуєте, щоб служити.

«Струс має бути сильним, і він уже майже готовий до нього», — подумала Джессіка.

— Ти уважно слухаєш мене на Раді, — вела вона далі, — але надзвичайно рідко прислухаєшся до моїх порад. Чому?

— Я не довіряю вашим Бене-Ґессеритським мотивам, — відказав старий. — Ви гадаєте, що можете бачити крізь людину; гадаєте, що можете змусити людину робити саме те, що ви…

— Ти бідолашний дурень, Зуфіре! — оскаженіла Джессіка.

Він спохмурнів, сідаючи назад на стілець.

— Які б плітки ти не чув про нашу школу, — сказала вона, — правда значніша. Якби я хотіла знищити Герцога… або тебе, або будь-яку іншу людину в моєму оточенні, ти б мене не зупинив.

А сама тим часом подумала: «Чому я дозволяю гордині вивергати з мене такі слова? Мене не так вчили. Не так я маю шокувати його».

Хават засунув руку під мундир, де тримав крихітний пістолет із отруйними дротиками. «На ній нема щита, — подумав ментат. — Вона просто хизується? Я б міг убити її прямо зараз… але, оооох, якщо я помилився, наслідки будуть жахливими».

Джессіка побачила його рух у напрямку кишені й мовила:

— Помолімося, щоб між нами ніколи не доходило до насилля.

— Чудова молитва, — погодився він.

— А зараза тим часом поширюється між нами, — сказала вона. — Маю запитати в тебе ще раз: хіба не логічніше вважати, що Харконнени посіяли цю підозру, щоб зіштовхнути нас лобами?

— Здається, ми повернулися в мертву точку, — сказав Хават.

Вона зітхнула, міркуючи: «Він майже готовий».

— Ми з Герцогом — названі батько і матір для наших людей, — сказала вона. — Позиція…

— Він не одружився з вами, — зауважив Хават.

Вона змусила себе бути спокійною, подумавши: «Непоганий удар у відповідь».

— Але він і не одружиться ні з ким іншим, — сказала вона. — Принаймні доки я жива. Тож, як я вже сказала, ми названі батьки. І щоб зруйнувати звичний порядок речей, стривожити, збурити і збентежити нас, кого б Харконнени обрали за найцікавішу ціль?

Він відчув, куди вона хилить, і його брови похмуро зійшлися на переніссі.

— Герцога? — запитала вона. — Так, приваблива ціль, але нікого, за винятком хіба що Пола, так добре не охороняють. Мене? Звісно, я їх цікавлю, але вони точно знають, що дуже важко вполювати Бене Ґессерит. Але є значно краща мішень, обов’язки якої створюють велетенську сліпу пляму. Той, для кого підозри природні, як дихання. Той, хто все своє життя вибудовує з недомовок і таємниць. — Джессіка вказала на старого правицею. — Ти!

Хават підскочив зі стільця.

— Я не відпускала тебе, Зуфіре! — спалахнула Джессіка.

М’язи так швидко зрадили старого ментата, що той ледь не впав назад на стілець.

Вона сумно посміхнулася.

— Тепер ти трішки знаєшся на справжній підготовці, яку дають нам.

Хават спробував ковтнути пересохлим горлом. Її наказ був владним і беззаперечним — волю цієї жінки неможливо переступити. Його тіло послухалося її ще до того, як мозок устиг подумати про щось. Ніщо не могло протидіяти такій реакції — ні логіка, ні пристрасна злість… ніщо. Зроблене нею свідчило, що Джессіка надзвичайно глибоко розумілася на особистості, якій віддавала наказ. Він і гадки не мав, що контроль такого рівня — можливий.

— Я вже сказала тобі, що ми маємо зрозуміти одне одного, — мовила вона. — Тобто ти маєш зрозуміти мене — я вже тебе розумію. Повторюю, що тільки твоя вірність Герцогові гарантує тобі безпеку зі мною.

Він витріщився на неї, зволоживши язиком губи.

— Якби мені потрібна була маріонетка, Герцог зі мною одружився б, — вела вона далі. — Він би навіть гадав, що зробив це з власної волі.

Хават опустив голову й дивився на неї вгору крізь рідкі вії. І лише максимальний самоконтроль змушував його не викликати охорону. Самоконтроль… і підозра, що ця жінка просто не дозволить йому так учинити. Його шкіра вкривалася сиротами від спогаду, як вона підкорила його собі. Адже доки він був приголомшений, вона легко могла витягнути зброю і вбити його!

«Невже в кожної людини є така сліпа пляма? — запитував він себе. — Невже кожного з нас можна примусити до дії — і ми не зможемо опиратися? — Ця думка підкосила його. — Хто може спинити людину з такою силою?»

— Ти краєм ока побачив потужний кулак у рукавичці Бене Ґессерит, — сказала вона. — Мало хто бачив його і вижив. І те, що я зробила, — доволі проста річ для нас. Ти ще не знайомий з усім моїм арсеналом. Подумай про це.

— Чому ж тоді ви не знищите ворогів Герцога? — запитав він.

— Що я, по-твоєму, маю знищити? — запитала вона. — Ти хочеш, аби я перетворила нашого Герцога на слинька? Щоб він завжди залежав від мене?

— Але з такою владою…

— Влада — то двосічний меч, Зуфіре, — відказала вона. — Ти гадаєш: «Як легко їй нагострити людину, наче зброю, і вдарити нею в нутрощі ворога». Так і є, Зуфіре; навіть у