Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Той, хто зламав — і не помітив”
Це був звичайний вечір. Мій кіт вмостився біля батареї, Ліза тихо хропіла у своїй кімнаті, тато дивився черговий випуск новин, бурмочучи щось про тарифи й зраду. А я сиділа на кухні з чашкою трав’яного чаю й дивилась у вікно, де лампа ліпила плями світла на мокрий асфальт. Осінь. Моя осінь.

Тоді й прийшов він — той стукіт. Не в двері. Не в вікно. А всередині. Тихий, але впертий.

Три роки.

Три роки з того вечора, коли я випадково натрапила на нього в торговому центрі. Просто шла з візком, обирала зубну пасту, і… погляд упав на знайоме обличчя. Він був там. З кимось. З усмішкою. І коли він побачив мене — просто підійшов і сказав:

— О, привіт. Як справи? Давно не бачились.

Як справи?

Усередині мене тоді наче стиснувся кожен орган. Але я зібралась і відповіла:

— Добре. А в тебе?

— Та нормально. Усе по-старому. Ти добре виглядаєш.

Це була вся розмова. Він не згадав, що зламав мене тоді. Що зробив вигляд, ніби я — тимчасова зупинка на його шляху. Не згадав, що обіцяв і зникав. Що змусив мене сумніватись у собі. Що після нього я довго не могла довіряти. Просто — “як справи?”.

І от уже три роки я ношу в собі цей мініатюрний уламок. Наче кісточка в горлі. Наче слово, яке застрягло в душі.

Я взяла телефон. Відкрила контакти. Він і досі був збережений як “Дмитро. Колись”.

Палець завис над кнопкою. Але цього разу — я не тремтіла. Я не хотіла повернути минуле. Я хотіла відпустити його остаточно. Сказати те, чого не сказала тоді.

Я натиснула “виклик”.

— Алло? — його голос не змінився. Той самий спокій, упевненість, трохи зверхності.

— Привіт, це Маша. Не знаю, чи пам’ятаєш.

— О, привіт! Звісно, пам’ятаю. Щось сталось?

— Ні. Нічого не сталось. Просто… я давно хотіла сказати дещо. І якщо в тебе є хвилина — я скажу.

— Добре. Слухаю.

— Пам’ятаєш, як ми зустрілись три роки тому? У торговому центрі. Ти сказав “як справи”. А я відповіла — “добре”. І ми розійшлись.

— Ну… щось таке було, так.

— Так от. Мені тоді здалось, що ти справді не пам’ятаєш, як сильно колись зламав мене. Як мені було боляче. Як я не розуміла, що зі мною не так. А ти просто зник. Потім знову з’явився. Потім знову зник.

— Маша…

— Ні, послухай. Я не для сварки. І не для вибачень. Я просто… хочу сказати, що я пробачила тебе. Без драми. Без пафосу. Але не для тебе. Для себе. Бо всі роки я думала, що все вже позаду. А тоді — в тій безглуздій зустрічі — знову все ожило.І може саме тоді, подумала я, коли я була така втрачена з Антоном, мене так сильно це накрило… не знаю! 

— Я… навіть не знав, що ти так це сприйняла.

— Бо ти ніколи не питав. Але я більше не та. І я більше не буду мовчати.

На тому кінці була тиша. Потім — видих.

— Дякую, що сказала. Я не знаю, що ще можна…

— Більше нічого. Це не про тебе. Це — про мене.

— Ти добре виглядаєш, — сказав він, знову повторюючи ту фразу.

А я усміхнулась.

— Я не тільки добре виглядаю. Я добре живу. І нарешті — по-справжньому.

Я поклала слухавку. І розплакалась. Не від болю. А від полегшення.

Бо цей дзвінок — був не про нього.

Це був дзвінок про мою свободу.

“Осінь, що пахне свободою”
 

Після дзвінка я довго сиділа на кухні. Не думала. Не аналізувала. Просто… дихала. Спокійно. Глибоко. Як після дощу, коли земля ще тепла, але вже волога. Коли небо ще сіре, але всередині — світло.

Я знову поставила чайник. Знову насипала листя чаю — того самого горіхового, що Славік залишив у коробці. І подумала: “Це вже мій чай. Не подарований. Не символічний. А мій.”

Вранці я прокинулась від того, що Ліза обіймала мене уві сні. Маленька долонька лежала на моїй щоці. І я подумала: “Ось що справжнє. Не листи. Не дзвінки. Ось.”

Вона розплющила очі, посміхнулась сонно й прошепотіла:

— Ти пахнеш теплим хлібом.

— Бо я мама, — усміхнулась я. — А мами завжди мають пахнути чимось добрим.

— І щастям, — додала вона.

На сніданок ми зробили тост із сиром і грушами. Я вперше за довгий час не перевіряла телефон, не прокручувала старі діалоги в голові. Я просто була — тут. І з нею.

Після сніданку я заплела їй косу, ми разом вибрали теплий светрик і пішли в школу. Вітер зривав листя, машини спішили, люди ховали носи в шарфи — а я ішла легко. Бо вчора я сказала. І вчорашній вечір назавжди залишився… там.

Повернувшись додому, я відкрила вікна. Провітрити не лише кімнату, а й життя. І написала Славіку:

«Ти вільний приїхати у будь-яку неділю. Але тільки якщо це буде не втеча від чогось — а рух до чогось.»

Він відповів:

«Я не тікаю. Я йду. До тебе. Повільно, але точно.»

У студії ми з дівчатами готували декорації до “Вечора листопаду”. Було багато блискіток, картону і сміху.

Свєта підморгнула:

— Дивлюсь на тебе — і думаю: це що, нове кохання?

— Ні. Це нова я.

— Ну, тоді я хочу таку ж “я”, — сказала вона і потягнулася за скотчем.

Мені було тепло. Не тому, що поруч були люди. А тому, що я вже не шукала підтримки — я її створювала.

Увечері, коли Ліза лягла спати, я відкрила вікно в кухні, вдягнула теплий светр, зробила чай і… взяла блокнот.

Написала:

«Я сказала те, що не змогла сказати три роки. І нічого не змінилось у світі. Але змінилось усе — в мені. Я не боюсь більше чути “як справи”. Бо тепер я знаю — добре.»

На вулиці шелестіли листя. Десь гавкав пес. Хтось сварився на парковці.

А я… сиділа й усміхалась.

Бо вже нічого не стукало всередині.

Бо тиша — це теж відповідь.
 

“Мовчання — теж відповідь”
 

На наступний день у мене не було сил ні на суд, ні на драму, ні на глибокі розмови. Я вирішила, що це буде день… нічого. Ніяких «треба», «маю», «відповідай». Просто день, коли я дозволяю собі жити без завдань. Бо навіть грози іноді мають затихати.