Читати книгу - "Сирітський потяг"

Що ви берете з собою? Що залишаєте позаду?

Дивлячись поперед себе на темне синє небо, поборознене хмарами, Моллі торкається дармовисів на шиї. Ворон. Ведмідь. Риба.

Черепаха в неї на стегні.

Їй не треба багато.

І навіть, думає вона, якщо втратить ці дармовиси, то вони завжди будуть жити в її душі. Те, що важить, залишається, просочується крізь шкіру. Люди роблять собі тату, щоб мати постійне нагадування про те, що люблять, у що вірять чи чого бояться, і хоч вона ніколи не пошкодує про черепаху, їй не треба чорнила під шкірою, щоб пам’ятати минуле.

Вона й подумати не могла, що символи залишать такий глибокий слід.

Підходячи до будинку Вівіан, Моллі зиркає на телефон. Уже пізніше, ніж вона думала, — 8:54.

Флуоресцентна лампочка на ґанку, що висить під стелею, світиться тьмяним рожевим світлом. Решта будинку темна. Моллі скидає сумки на ґанок, якусь хвилину тре плечі, а тоді обходить його до тієї сторони, що звернута до моря, виглядаючи у вікнах ознаки життя. І знаходить: на другому поверсі з дальшого правого боку світяться два вікна. Це спальня Вівіан.

Моллі не певна, що робити далі. Вона не хоче злякати Вівіан, і тепер, прийшовши сюди, розуміє, що навіть дзвінок у двері в таку годину її злякає.

Отож вона вирішує зателефонувати. Дивлячись на вікно Вівіан, набирає номер.

— Алло! Хто це? — відповідає Вівіан через чотири дзвінки напруженим, занадто гучним голосом, наче звертається до когось далеко в морі.

— Привіт, Вівіан, це Моллі.

— Моллі? Це ти?

— Так, — відповідає вона, і в неї надламується голос. Вона глибоко вдихає. Не поспішай, зберігай спокій. — Вибачте, що турбую.

Вівіан з’являється у вікні, вбирає бордовий халат поверх нічної сорочки.

— У чому річ? У тебе все гаразд?

— Так, я…

— Господи, ти бачила, котра година? — питає Вівіан, крутячи телефонний шнур.

— Вибачте, що так пізно телефоную. Я просто… не знала, що ще зробити.

З іншого боку стоїть тиша, доки Вівіан обдумує почуте.

— Де ти? — питає вона нарешті, спираючись на підлокітник крісла.

— Я внизу. Себто надворі. Я боялася, що ви злякаєтеся, якщо почуєте дзвінок у двері.

— Ти де?

— Тут. Я тут. Біля вашого будинку.

— Тут? Зараз? — Вівіан підводиться.

— Мені шкода. — А тоді Моллі стає несила стриматися й вона плаче. Сидіти на траві холодно, в неї болять плечі, Вівіан ошелешена, екскурсійний автобус більше не ходить, в гаражі темно й лячно, й вона не може придумати, куди ще могла б піти.

— Не плач, люба, не плач. Я зараз спущуся.

— Гаразд, — видихає Моллі. Опануй себе!

— Я кладу слухавку.

— Добре.

Крізь сльози Моллі дивиться, як Вівіан вертає слухавку на місце, щільніше закутується в халат й зав’язує його, пригладжує сріблясте волосся на потилиці. Коли Вівіан іде зі спальні, Моллі біжить до ґанку. Вона струшує головою, щоб прояснити думки, складає сумки в акуратну купку, витирає очі й носа футболкою.

За якусь мить Вівіан відчиняє двері. Вона стривожено переводить погляд з Моллі (яка усвідомлює, що, попри те, що витерла очі, напевно, розмазала туш по всьому обличчю) на об’ємні спортивні сумки й напхом напханий наплічник.

— Заради всього святого, заходь! — каже вона, тримаючи двері широко прочиненими. — Зараз же заходь і розказуй, що сталося.

Не зважаючи на протести з Молліного боку, Вівіан запарює чай. Вона дістає чайничок і чашки в трояндочки — дарунок на весілля від місіс Мерфі, який стояв у коробці десятиліттями, — а також нещодавно знайдені срібні ложки з набору місіс Нілсен. Вони чекають на кухні, доки закипить вода, а тоді Моллі наливає окропу в чайничок і несе сервіз на таці у вітальню, разом із сиром та крекерами, які Вівіан знайшла в кухонній шафі.

Вівіан вмикає дві лампи й садить Моллі на червоне крісло з високою спинкою. А тоді підходить до комода й дістає клаптикову ковдру.

— «Подвійна обручка»! — впізнає Моллі.

Вівіан тримає ковдру за два кути й струшує, а тоді підносить і кладе Моллі на коліна. Ковдра трохи брудна й де-не-де порвана, стоншена від ужитку. Багато маленьких трикутників, зшитих вручну в переплетені між собою кола, зовсім зникли, примарні залишки швів, що тримають уривки кольорової тканини.

— Якщо я не спроможна це викинути, то буду вже користуватися.

Доки Вівіан обгортає Моллі ковдрою ноги, дівчина каже:

— Вибачте, що заявилася до вас отак.

Вівіан змахує рукою.

— Та що ти, мені збудження на користь. Пришвидшує пульс.

— Я не певна, що це добре.

Новини про Мейсі каменем лежать у Моллі в животі. Вона не хоче відразу звалювати їх на Вівіан — забагато несподіванок як на один раз.

Вівіан наливає чаю в дві чашки, одну дає Моллі, другу бере собі, додає й розмішує два кубики цукру, викладає на тарілку сир і крекери, сідає на інше крісло і складає руки на колінах.

— Гаразд, — каже вона. — А тепер розповідай.

Отож Моллі розповідає. Вона розповідає Вівіан про те, як жила в трейлері на Індіан-Айленді, про автокатастрофу, в якій загинув її батько, про труднощі її матері з наркотиками. Показує їй черепашку Шеллі. Розповідає про десяток названих сімей, кільце в носі, сварку з Діною й про те, як знайшла в Інтернеті, що її мама у в’язниці.

Чай так і стоїть у чашках, спочатку літеплий, а тоді зовсім холодний.

А потім, бо вирішила бути цілковито чесною, Моллі набирає повні груди повітря й говорить:

— Є дещо, що я мала б вам розповісти одразу. Громадські роботи були не для школи, я мала їх відпрацювати, бо вкрала книжку з бібліотеки в Спрюс-Гарборі.

Вівіан щільніше закутується в бордовий ворсистий халат.

— Зрозуміло.

— Я утнула дурницю.

— Що то була за книжка?

— «Джен Ейр».

— Чому ти її украла?

Моллі згадує момент, коли взяла кожен із примірників з полиці, покрутила в руках і повернула той, що у твердій обкладинці, і той, що в паперовій, але новіший, назад, а старіший заховала під сорочку.

— Ну, це моя улюблена книжка. Там стояло три примірники. Я думала, що нікому не бракуватиме найпошарпанішого. — Вона знизує плечима. — Мені просто… хотілося її мати.

Вівіан торкається нижньої губи великим пальцем.

— Террі знала?

Моллі знизує плечима. Їй не хочеться створювати неприємності для Террі.

— Джек за мене поручився, а ви ж знаєте, як вона ставиться до Джека.

— Знаю.

Ніч тиха, чути лише їхні голоси. За заштореними вікнами темрява.

— Мені шкода, що я так прийшла до вашого дому. Обманом, — каже Моллі.

— Ет, нехай, — відповідає Вівіан. — Напевно, ми всі так чи інак колись та обманюємо, хіба ні? Врешті, інакше я тобі не дозволила б